Я питаю: а хіба не цю первісну речовину — нейтріум — виробляли на заводі в Нью-Хенфорді? Хіба не можемо ми, просвітлені вірою й наукою, уздріти в трагічному вибуху на цьому заводі руку божу, що вказує нам на гріхи наші? Якщо він створив світ із нейтріуму, то чи не може він і покінчити з ним таким же шляхом? Я питаю: чи не є це попередження?..”
З НЕКРОЛОГА, ЩО БУВ НАДРУКОВАНИЙ У БАГАТЬОХ ГАЗЕТАХ:
“Наукова й військова громадськість Сполучених Штатів Америки висловлює глибокий сум з приводу передчасної трагічної загибелі двох визначних діячів американської науки, армії і промисловості — директора заводу в Нью-Хенфорді, доктора фізики, професора університету в Берклі Германа Дж. Вебстера і бригадного генерала, члена правління концерну “Двадцяте століття”, члена артилерійського комітету міністерства оборони Рендольфа Х’юза. Як тепер з’ясовано, доктор Вебстер і генерал Х’юз у ці дні здійснювали один гігантський стратегічний експеримент, який закінчився успішно. Встановлено, що під час вибуху вони перебували на заводі в Нью-Хенфорді…”
З ДОПОВІДІ СЕНАТОРА СТАРКА, ЯКИЙ ОЧОЛЮВАВ КОМІСІЮ ПО РОЗСЛІДУВАННЮ КАТАСТРОФИ В НЬЮ-ХЕНФОРДІ:
“Поки що причини вибуху встановити не вдалося. Місцевість радіусом у кілька миль заражена надзвичайно активною радіацією. Ночами над районом вибуху світиться повітря Отже, безпосереднє розслідування вогнища вибуху не провадитиметься, аж доки активність радіації не зменшиться до безпечних норм.
Зроблений експертами комісії аналіз радіоактивних залишків, на жаль, не дав нічого нового. Вони зійшлися тільки на тому, що таких радіоактивних слідів не могли залишити ні урановий, ні торійовий, ні плутонійовий, ні термоядерний вибухи…
Чи буде з’ясовано справжні причини вибуху — передбачити неможливо. Очевидно, катастрофа знищила її матеріальні сліди цих причин…”
В ЗАПАДНІ
Вони були ще живі, коли про них друкували некрологи.
Годі, після грому й двигтіння стін, вони опам’яталися порівняно швидко. Вебстер, який під час падіння ударився об ріг чавунного стелажа, опритомнів від болю в плечі.
Навкруги було тихо й темно. Кілька хвилин він лежав на холодній шорсткій підлозі, чекаючи, поки очі звикнуть до темряви. Але хоч як він напружував зір, пітьма залишалася непроглядною. Жоден квант світла не проникав сюди знадвору.
Звідкись долинало часте уривчасте дихання. Вебстер обережно підвівся на ноги, обмацав себе. Плече було ціле, тільки боліло від удару.
— Генерале, ви живі? — неголосно запитав він.
Поблизу почувся хрипкий стогін. Вебстер знайшов у кишені запальничку. Вогник, що спалахнув на гнотику, здався нестерпно яскравим. Тремтливе світло вихопило з темряви сірі колони, контейнери з чорними снарядами; від струсу деякі з них зсунулися з котків і перекосилися. Проте все було порівняно ціле.
“Що сталося?..” Вебстер повільно просувався вперед і мало не спіткнувся об генерала.
Той лежав, розплатавшись на підлозі. Сірий мундир зливався з бетоном Очі були заплющені, великий живіт судорожно здіймався й опускався. Вебстер став навколішки, розстебнув ґудзики у нього на грудях, потер долонями обличчя. Генерал опритомнів, зі стогоном сів, подивився на Вебстера дико витріщеними очима: у них був такий неприхований жах, що Вебстеру стало моторошно.
— Що з нами? Що сталося там, нагорі?
— Я знаю не більше, ніж ви, Рендольф. Здається, стався вибух… Очевидно, атомний.
— Що це, війна? Раптовий напад?
— Навряд… Не знаю, — кинув роздратовано Вебстер. — Мені ще не доповідали…
Бензиновий вогник у запальничці помітно зменшився. Вебстер надів кришечку й сховав запальничку в кишеню. Все поринуло в темряву.
— Що ви робите? Навіщо погасили світло? — панічно вигукнув генерал.
— Треба берегти бензин. А вам слід заспокоїтись… генерале.
Вони замовкли.
“Що ж сталося? — напружено думав Вебстер. — Війна? І перша ракета — на Нью-Хенфорд? Навряд… Є чимало важливіших об’єктів. Катастрофа? Але яка? Адже всі запаси уранової вибухівки зібрані тут, на складі, і вони цілі… А вибух, безперечно, ядерний: звичайний не міг бути такий сильний. Отже… — він відчув, що вкривається холодним потом, — ми живцем поховані під радіоактивними руїнами…”
Вебстер підвівся.
— Куди ви?
— Посидьте спокійно тут. Я спробую дещо з’ясувати.
Він чиркнув запальничкою і пішов обережно поміж контейнерів.
Генерал розгублено стежив за синюватим тріпотливим вогником, за довгою тінню Вебстера, що все віддалялась і віддалялась. Нарешті все розчинилося в глухій темноті. Генерал провів рукою по лобі, збираючись з думками. Що ж сталося? Ще зовсім недавно все було чудово: вони оглядали запаси нейтріум-снарядів, йшли цехом, де двома рядами стояли величезні складні мезотрони; мчали на автомобілі безлюдним сонячним шосе; спостерігали за сріблястим диском Місяця, на якому вибухали водневі снаряди; наводили телескоп і бачили неяскраві при денному світлі спалахи атомних пострілів; летіли гелікоптером до згаслого вулкану… Все було прекрасно, все виконувало його волю, все було на своєму місці. І раптом усе пішло шкереберть… Удар, темрява, загибель…
Загибель?! Невже він незабаром помре? Він, Рендольф Х’юз, якому так легко й охоче підкорялися і життя, й гроші, й люди! Він, який так хоче жити! Помре отут, у темряві, простою і повільною смертю?! Ні, не може бути! Хтось інший, тільки не він… Він не хоче вмирати! Не хоче!!
Генерал затиснув собі рота, щоб не закричати.
“Що ж робити? Господи, що ж робити?..” Він почав гаряче молитися. Нехай бог зробить чудо… Він завжди був вірний християнин, він завжди протистояв своєю вірою грубим безбожникам. Він має право на милість господа. Нехай бог придумає що-небудь, аби він врятувався. Він ніколи не думав, що смерть така страшна й тяжка… Нехай бог зробить так, щоб врятувати його… Він, можливо, й сам потім захоче вмерти, але іншим разом… Він ще багато чого може зробити, він ще не такий старий — всього п’ятдесят років… Нехай його якось врятують, о господи!
Вебстер, спотикаючись, піднімався східцями. Бензин у запальничці вже зовсім вигорів, вогник згас. Вебстер лише зрідка чиркав коліщатком, щоб хоч іскрами, які вилітали з камінчика, на якусь мить розігнати темряву. Тут було тепліше, ніж унизу. Він відчував, що потоки теплого повітря линуть згори. Ноги глухо човгали бетонними східцями.
За першою площадкою прольоту стало гарячіше. Вебстер помацав долонею стіни — бетон був теплий. Попереду замигтіло якесь світло. Вебстер, завагавшись на мить, почав підійматися вище. Малиново-червоне світло яскравішало; вже можна було розрізнити східці під ногами. Жар бив у обличчя, ставало важко дихати… Вебстер зійшов на останню площадку перед виходом.
Перед ним за кілька кроків малиново світилися розпечені сталеві двері. Виразно було видно ряди заклепок, темний прямокутник замка. Крізь вузьку щілину під дверима проникало знадвору слабке світло, переливалося голубим сяйвом.
“Радіація!” Вебстер поточився назад і трохи не зірвався зі східців.
Отже, вони були не завалені й не замкнені — вихід вільний, двері вціліли, і за ними — світло, повітря… Але їх поховала тут смертельна радіація. Вона блискавично знищить першого, хто переступить поріг складу. Так, безсумнівно це був атомний вибух.
Вебстер, мацаючи стіни, повернув униз. У темряві чулося гарячкове бурмотіння. Він прислухався: генерал молився.
“Старий боягузливий кретин! Він ще розраховує на бога…” подумав Вебстер, і його охопила холодна лють.
Зміну дня і ночі Вебстер визначав по щілині під сталевими дверима. Вночі щілина темніла — тоді радіоактивне повітря, що просочувалося крізь неї, було особливо помітне. Двері вже майже охололи і не світилися більше малиново, тільки від них, як і раніше, струмувало тепле повітря. Поступово нагрівалися бетонні стіни: навіть унизу, в складі, було важко дихати. В’язнів кидало в піт від найменшого руху, давалося взнаки тривале голодування. Другого дня в одному з закутків складу Вебстер знайшов пожежну бочку з теплою водою, що огидно пахла нафтою. Генерал пив часто й жадібно.