Негативні ядра, ясна річ, повинні притягувати позитивні антиелектрони скрізь, де тільки ті можуть виникнути, й утворювати стійкі атоми антиводню, аінтигелію, антибору… Дзеркальне відображення менделєєвської таблиці! Перші ж досліди з античастинками встановили можливість виникнення антиатомів і той факт, що вони стійкі у вакуумі. Але, зустрівшись із звичайною речовиною, антиатоми блискавично вибухають, виділяючи повну енергію, що ховається в обох речовинах. Вони розщеплюються при цьому на мезони і гамма-промені.
Отже, було доведено існування антиелектрона (позитрона) і антипротона. Потоки нейтронів, що їх одержують під час розщеплення урану, можна було вважати “елементом номер нуль”. Таким чином, ідея електричної симетрії речовин нібито була доведена.
Але ж це були всього-на-всього частинки… Коли за два роки до подій, про які тут розповідається, вчені СРСР і США, працюючи незалежно одні від одних, одержали осадженням ртуті нуль-речовину — ядерний матеріал надзвичайної густини й міцності, що складається з нейтронів, справа почала уявлятися в іншому світлі
Одне слово, майже століття наукових подій — відкриття Менделєєва, Ейнштейна, Дірака, спостереження над космічними променями Андерсона та Скобельцина, експерименти з беватроном в інституті Лоуренса — підготувало те, до чого підійшли зараз Самойлов і Якга.
Микола за все своє життя не написав і двох римованих рядків. Навіть у пору першого юнацького кохання, коли вірші пишуть загалом усі, він, замість поезій, писав для своєї дівчини контрольну з геометрії. І все ж Микола Самойлов був поет, тому що поет — це насамперед людина великої яскравої уяви.
Микола навіть не запідозрював, яку важливу для фізика властивість має його мислення. Розв’язуючи фізичну задачу, він міг наочно уявити собі атом — прозоро-голубу пульсуючу хмаринку електронів навколо вугільно-чорної цятки — ядра. Ядро здавалося йому чорним, мабуть, тому, що чорним був нейтрид. Він виразно уявляв собі, як метушаться і зіштовхуються в газі голубі мізерно малі частинки, як змінюється їх розпливчаста хмаринка — то сплющуючись, то видовжуючись, то зливаючись з іншими в молекулу. Він бачив, як, розбризкуючи на льоту уламки зустрічних атомів, стрімка ядерна частинка пронизує наскрізь ажурне атомне сплетіння у твердому кристалі. Коли ж він надто напружував думку, то міг уявити навіть те, чого не уявляв ніхто: електрон, частинку-хвилю.
У науці існують факти, існують цифри й рівняння; в лабораторіях є прилади й установки для найтонших спостережень, є лічильно-аналітичні машини, які виконують математичні операції із швидкістю, що в мільйони разів перевищує швидкість людської думки.
Але, крім логіки фактів, існує ще й творча логіка уяви. Без неї неможливо збагнути факти, осмислити формули, неможливо помітити й виділити нові явища, здобути нові знання про природу. Саме уява і є те, що відрізняє людину від будь-якої “найрозумнішої” електронної машини, хай навіть із ста тисячами ламп. Уява — це здатність побачити те, чого не можна побачити.
Самойлов і Якін, користуючись здобутими фактами й здогадами, вперто намагалися встановити причини вибуху в сімнадцятій лабораторії. На початку складеного ними “переліку подій” вони записали:
“1. Голуб і Сердюк із своїми помічниками опромінювали зразки нейтриду негативними мезонами великих еіергій для того, щоб з’ясувати, чи можливе збудження нейтронів у нейтриді”.
Так зазначалося офіціально. А насправді Іван Гаврилович хотів більшого. Він шукав “мезоній” — речовину, без якої не може обійтися нейтридна промисловість, речовину, яка зробила б добування нейтриду легкою і недорогою справою. Досліди безрезультатно тривали вже кілька місяців. Ніхто не вірив у гіпотезу “мезонію”, навіть він, Микола.
До того ж, під час досліду виник незвичайний ефект — відштовхування мезонного променя від плівки нейтриду. Для Івана Гавриловича Голуба це означало, що до головної мети дослідження додалася ще одна: дізнатися, зрозуміти причини цього ефекту. Під впливом чого нейтрид якось дивно заряджається негативною електрикою?
Микола читав далі:
“5. Виявлено коротке замикання в електромагнітах, які витягали з головної камери позитивні мезони й продукт їхнього розпаду — позитрони. Це замикання не могло статися під час вибуху, бо тоді мезонатор був вимкнутий…”
Отже, витяжні електромагніти зіпсувалися під час досліду, а можливо, й раніше. Не можна було не помітити цієї несправності: електронні контрольні прилади повідомляють навіть про найменше відхилення від режиму, не кажучи вже про коротке замикання. Найімовірніше, що Іван Гаврилович після багатьох невдалих дослідів ухопився за цю ідею, підказану випадком: опромінювати нейтрид не в чистому вакуумі, а в атмосфері позитронів.
Вони почали дослід. Очевидно, Іван Гаврилович, заклопотаний і зосереджений, у білому халаті, зійшов на мостик допоміжної камери, натиснув кнопку. Моторчик, вмурований у бетонну стіну, запрацював і підняв захисне скло. Іван Гаврилович поставив у камеру зразок, перемкнув моторчик на зворотний хід — скло герметично закрило ввід у камеру; потім увімкнув вакуумні насоси, які відкачували з камери залишки повітря.
Вакуум поновився — можна відкривати головну камеру. Голуб стальними штангами маніпуляторів вніс у неї зразок…
Олекса Йосипович, не дивлячись на пульт, звично й спокійно перебирав пальцями кнопки й перемикачі. Спалахнули різнобарвні сигнальні лампочки, брязнули силові контактори, застрибали стрілки приладів; лабораторний зал сповнило приглушене гудіння. Іван Гаврилович зійшов униз і, мружачись, дивився в розтруб перископа, наводив руками потенціометрів мезонний промінь на чорну поверхню нейтриду. Вони не розмовляли між собою: кожен знав і розумів іншого без слів.
Опромінювання почалося. Того вечора була нерівна листопадова погода: то налітав короткочасний дрібний дощ, періщив у шибки, в залізне підвіконня; то з кошлатих хмар визирав блідий місяць, неясно освітлюючи темний зал, сірі колони, столи, мезонатор. Настрій у них був, мабуть, поганенький, як завжди буває, коли щось не виходить. Голуб і Сердюк по черзі підходили до розтруба перископа, дивились, як гострий пучок мезонів упирався в темну блискучу плівку нейтриду. Змін не було…
“4. У зразку нейтриду, знайденім у ямі, виявлено мікроскопічну щербинку, розміром двадцять п’ять на тридцять і на десять мікронів”.
Ці пункти свідчили про те, що відбувалося в камері мезонатора, в якій (тепер уже не в вакуумі, а в позитронній атмосфері!) мінус-мезони з величезною швидкістю вдиралися в темну плівку нейтриду.
Зміни були, тільки вони їх ще не помічали. В уяві Самойлов бачив, як негативні мезони передавали свій заряд нейтронам і нейтрид заряджувався. Це бувало й раніше, але все закінчувалося тим, що величезний негативний заряд антипротонів на поверхні нейтриду просто відштовхував чергові порції мезонів, і вчені бачили розпливчастий мезонний промінь. А коли виймали плівку нейтриду, нічого не було.
“Чому ж тоді не було вибуху? — причіпливо запитував себе Самойлов. — Та тому, що антипротонів було надзвичайно мало, мізерний шар на поверхні. Могло бути тільки слабке нагрівання нейтриду в цьому місці… Ще кілька дослідів — і Голуб, мабуть, зрозумів би, в чому справа!”
Того вечора через несправність у фільтрах мезонатора все відбувалося інакше. Антипротони, вірніше — антиядра, що виникли в нейтриді в мікроскопічній ямці, почали захоплювати з вакууму позитивні електрони. Виникали антиатоми: негативно заряджені ядра обростали позитронними оболонками. З нейтриду народжувалась якась антиречовина.