Выбрать главу

— Пробач мені, Колю… Я сам не знаю, що верзу, дурень.

Самойлов уже заспокоївся і похмуро глянув на Якіна. “Зараз не час сваритися. Та й я гарний — забув про нього”.

— Гаразд. Сідай у машину, поїдемо в інститут за нашими скафандрами й приладами..

Вони сиділи позаду шофера й мовчали. Потім Микола сухо мовив:

— Перевірили три мезонатори. В усіх виявили антиречовину, вірніше, антиртуть. Малесенькі краплинки на стінках і на згинах камери… Вирішили поки що зупинити завод, вимкнути все, крім вакуум-насосів, і зібрати цю антиртуть. Потім десь випробувати… Тільки ж як її витягти звідти? Вона рідка, розтікається, а кожен міліграм, що залишиться в мезонаторі, — це вибух, сильніший за бомбу…

Якін кивнув. Вони знову замовкли. Яків відчув, що зараз йому допомогла б виправдатись перед Самойловим тільки якась надсмілива вигадка, і почав розмірковувати. Коли вже під’їжджали до Ядерного інституту, Якін несміливо сказав:

— Слухай, Миколо, а це ж дуже просто…

— Що просто? — буркнув Самойлов.

— Зібрати цю антиртуть. Розумієш, треба взяти трубочки з нейтриду, з тієї ж нейтрид-плівки, й охолоджувати їх у рідкому азоті. Вони щонайменше годин десять зберігатимуть температуру мінус сто дев’яносто шість градусів. Адже теплопровідність нейтриду мізерна! І антиртуть до цих трубочок примерзатиме, розумієш? У неї, мабуть, як і в звичайної ртуті, точка замерзання — мінус тридцять вісім градусів. Правильно?

Микола розсміявся:

— Та ти геній, Яшко! — і додав: — Хоч і дурень…

Якін винувато зітхнув:

— Вдача в мене така. Сам не розумію, як це сталося. Взагалі ти даремно тоді мене не вдарив, краще б запам’ятав!

— Нічого… Коли сам кажеш, що даремно, значить, зрозумів. Забудьмо про це. Все.

Яків мовчки відвернувся.

**
*

Потужна трьохосна автомашина захисного кольору їхала засніженою хвилястою напівпустелею, то ховаючись поміж валами, то з’являючись на гребенях невисоких барханів. У цьому місці, на межі степу й середньоазіатської пустелі, колись була зона випробування атомних бомб. Випробувань уже давно не провадили, і в зоні перебувала тільки маленька інженерна команда, що підтримувала порядок. Невеликий аеродром з бетонованою злітною доріжкою для реактивних літаків сірів двокілометровою смугою на білому сніговому полі.

Вдалині було видно будиночки служб; позаду них, за кілька кілометрів, містилися старі бліндажі для спостережень над вибухами.

Машина обминула рештки випробувальних будівель: глинобитні стіни були зруйновані вибухом майже до самої основи, уламки саману лежали відкинуті в один бік.

Морозний пронизливий вітер бив у обличчя. Машина ревла, буксуючи в снігу. Нарешті вона пробралася туди, де на розчищеному від снігу майданчику стояв нескладний пристрій: багатотонний маленький циліндрик з нейтриду і намертво з’єднаний з ним електродвигун контролюючої системи. В циліндрику було близько двох десятих грама антиртуті, добутої з мезонаторів. Мотор повинен був вигвинтити з нього герметичну кришку, щоб усередину через невеличкий, неначе проколотий голкою, отвір зайшло повітря і там згоріло у вогні ядерного спалаху.

Микола Самойлов стояв у кузові й стежив, як із величезного барабана швидко змотується і лягає на сніг чорний звивистий кабель.

Коли він летів сюди, залишивши на заводі Якіна й Кованька добувати решту антиртуті, в літаку його охопили сумніви. А що, коли це просто ртуть, а не антиречовина? Ця несподівана думка змусила його почервоніть від сорому: отже тоді зупинка заводу і весь галас виявляться ганебною, злочинною справою. “Адже з нейтриду може відновитись і звичайна ртуть. Негативні мезони, розпавшись, перетворяться на електрони, а відновлені з нейтриду ядра ртуті можуть бути звичайнісінькими ядрами… Чому ми раніше про це не подумали?!”

Він дуже стомився, Микола Самойлов. У цьому величезному білому степу він почував себе маленьким чоловічком, на якого звалили непосильний тягар відповідальності. Біганина на заводі, потім — оці півтора місяці, протягом яких витрачено більше енергії й сил, ніж за півтора року роботи в лабораторії. Він зовсім виснажився: запали щоки, очі, на чолі з’явилися зморшки від постійних роздумів… Самойлов помацав щетину на щоці: “Коли ж я голився?”

Сумніви шарпали, мучили його. “А що, коли це не мінус-речовина? Власне, які у нас були підстави? Ага, небувалий вакуум, блимання… Не дуже переконливі докази для такого величезного відкриття. А чому б вакууму не бути просто так — від доброї герметизації та безперервної роботи насосів? Чому б не бути блиманню від того, що в ці краплинки ртуті (звичайнісінької ртуті!) зрідка потрапляли мезони і викликали світіння атомів? Адже прямого доказу немає. Можливо, в Голуба вийшло одне, а в них — інше? Можливо… Нескінченні “можливо” і нічого певного…”

Сьогодні вранці прилетіла комісія з центра; за винятком директора заводу Власова, всі незнайомі. Недовірлива, як здавалося Самойлову, увага членів комісії вкрай збентежила його. От і сюди він поїхав, щоб бути далі від цієї уваги, хоч прокладання кабеля можна було довірити іншим інженерам.

Машина, стиха рокочучи, зупинилася біля майданчика. З кабіни вийшов стрункий технік в окулярах, запалив цигарку.

— Товаришу Самойлов, киньте мені кінець.

Микола зняв із барабана кінець кабеля, подав його і сам зліз із машини. Технік зняв рукавиці, подивився на цигарку, засміявся:

— Звичка.

— Що, куріння? — не зрозумів Микола.

— Та ні. Я колишній мінер-підривник. За воєнні роки стільки мін підірвав — не злічити. І завжди бікфордів шнур запалював од цигарки. Зручно, знаєте! Відтоді не можу до вибухівки підходити без цигарки. Умовний рефлекс! — Він знову засміявся й потяг кабель до електродвигуна.

Микола глянув навкруги. Сніг лежав аж до обрію, білий, чистий. Де-не-де з-під нього стирчали схилені за вітром кущики ковилу. Шофер, літній чоловік з вусами, вийшов з кабіни і знічев’я почав стукати чоботом по скатах. Технік, пускаючи димок і щось наспівуючи, ладнав кабель до контактів електродвигуна… Все було таким буденним, що Миколу знову охопили сумніви: не може бути, щоб так просто здійснювалось велике відкриття…

Він підійшов до циліндрика, закріпленого на вкопаній у землю бетонній тумбі, торкнув його пальцем. “Та що ж у ньому, нарешті: антиртуть чи просто ртуть?” На заводі він ставив цей циліндрик маніпуляторами в мезонну камеру й кидав у нього скручені з нейтрид-фольги охолоджені трубочки з примерзлими до них блискучими краплинками. Потім обережно загвинчував кришку…

Чорний бік циліндра аж обпік пальці холодом. “Що там?” Самойлов поклав руку на диск сполучної муфти.

“А що, коли… крутнути зараз муфту?” Страшна, нерозумна цікавість, подібна до тієї, що тягне іноді людину кинутись під колеса поїзда або, дивлячись у дуло пістолета, натиснути гачок, на мить оволоділа ним. “Крутнути муфту — і циліндр одкриється. В нього рине повітря… і відразу все стане ясно…” Він навіть напружив м’язи, стримуючи руку, щоб не зробити цього руху.

— Товаришу Самойлов, усе готово! — неначе здалека долинув голос техніка. — Можете перевірити.

“Тьху, чорт! — Микола відсмикнув руку, залишивши на морозному металі шматочок шкіри. — Я, здається, божеволію…”

Він підійшов до техніка, поторкав прикріплені до контактів кабелі:

— Гаразд, їдьмо назад…

**
*

Темно-сіре з кошлатими хмарами небо здавалося з бліндажа особливо низьким. В амбразури дмухав вітер, залітали грайливі сніжинки. Члени комісії підняли на пальтах коміри, позасовували в кишені руки. Власов підійшов до Миколи, тривожно глянув йому у вічі, але нічого не сказав і відійшов. “А ніс у нього посинів”, чомусь відзначив Самойлов. Його трусила нервова пропасниця.

Голова комісії, академік з Москви, огрядний і немолодий уже красень, подивився на годинник.