Атомна енергія… Людство випадково натрапило на це золоте родовище природи, і тепер воно схоже на того казкового багатія, який набрав стільки золотих злитків, що не зміг їх підняти; і золото перетворилося в попіл. Різниця тільки в тому, що тепер у попіл може перетворитися саме людство…
Професор Гарді сидів за столом згорбившись, неначе весь тягар відповідальності, що півгодини тому звалився на його плечі, придавив його до столу… Там, у порожнечі камери, на нейтріумовій пластинці лежала речовина, перед якою здавалися мізерними всі ядерні вибухівки: уран, плутоній, важкий водень, — речовина, що, сполучаючись із звичайними речовинами — повітрям, водою, металом, каменем — повністю перетворюється в енергію. її легко зберігати, потрібні лише герметичні контейнери з нейтріуму й вакуум. її легко використовувати — слабкий доступ звичайного повітря дасть спалах, краплина води — вибух, який дорівнюватиме вибухові водневої бомби. її легко одержати: при першому ж досліді він одержав її стільки, скільки було одержано плутонію в Хенфорді за кілька тижнів роботи реакторів.
Гарді зійшов на мостик, глянув у перископ: краплинка поблискувала поодинокими іскрами; це вибухали нечисленні молекули повітря, що залишилися в камері.
…Він не просив у природи цієї таємниці — великої таємниці того, як робляться зірки. Він не хотів цього відкриття. Правда, він думав про таку речовину, припускав, що її коли-небудь одержать… І ось воно, найбільше з усіх відкриттів, які були й будуть зроблені людьми, — відкриття безмежної енергії. Для творення і для знищення.
Він, професор Енріко Гарді, який робив своїми руками історію ядерної зброї, знає, що таке атомне знищення. Він бачив вибухи в пустелі Аламогадро, атолах Біккіні й Енівегок, на собі відчув, що таке променева хвороба… Він знає, які страшні сліди залишає в атмосфері й на землі кожне випробування водневої бомби. Важко уявити собі, яка загроза нависне над усіма, коли почнуть випробовувати оцю зброю…
О-о, з нейтріуму й антиречовини можна наробити багато чудових бомб і снарядів! Маленькі снарядики величезної пробивної й вибухової сили. Такий снарядик може пронизати товсті бетонні стіни, багатоповерхові перекриття і спалити в бомбосховищі людей. Невеликі, прості у виготовленні бомби, начинені антиречовиною, з радіозапальниками, можуть спопелити не тільки гігантське місто, але й цілу країну, таку як Люксембург чи Бельгія. Недорога і зручна зброя масового знищення! Незамінна для міжконтинентальних і космічних ракет! Найкращий спосіб перетворити Землю в яскраву зірочку!.. Чудова реклама!
Гарді несподівано для себе засміявся. Цей дивний хрипкий сміх, схожий на кашель, гулко пролунав у настороженій тиші лабораторного залу. Професор злякано обірвав його, потер чоло.
Гігантська сила… В небо, синьо-рожеве, як сьогодні, одна за одною злітають ракети. З хвостових дюз вихоплюються струмені яскраво-голубого вогню, — це антиречовина, сполучаючись із звичайною водою, дає безперервний вибух, що рухає ракети вперед. Немає межі швидкості, межі віддалі для цих космічних кораблів…
Невеликі циліндри з нейтріуму, наповнені антиречовиною, занурюються на дно Північного Льодовитого океану, в льодовики Антарктики. Автомати керують реакцією сполучення й виділення енергії. Повільно, на протязі десятиліть, щоб не порушити рівновагу атмосфери, змінюється клімат планети. Тане вічна мерзлота, тундру витісняють ліси, луги. Теплі моря омивають береги всіх материків. Вічнозеленою, родючою й багатою стає Земля…
Веретеноподібні снаряди з нейтріуму, які безперервно підігріваються антиречовиною до сотень тисяч градусів, проплавляють базальтову оболонку й прямують до таємничого ядра планети. Люди, які тисячі років знали тільки верхній шар Землі, не товщий за шкірку яблука, проникають всередину планети — і хто знає, які несподівані і грандіозні відкриття чекають їх на шляху, ще величнішім, ніж мандрівка в космос?
Богатирська й розумна сила, гідне знаряддя безмежної людської творчості… Можна змінити обличчя не тільки Землі, але й будь-якої іншої планети Сонячної системи. Можна створити життя на Місяці, зробити яким завгодно життя на Марсі й Венері… Все це буде колись — недарма над Землею літають супутники. Але все це буде вже не при ньому…
Щось тепле неприємно поповзло по обличчю. Сльози?.. Добре, що нікого немає… Він витер очі рукою — невмілим рухом людини, яка не плакала років із сорок. Потім зійшов униз і запалив світло в лабораторії.
Ребристе громаддя беватрона, електронні аналізатори, лічильники, індикатори, — все це його “господарство”.
Його? Хіба він господар? Гарді глянув на своє відображення у темному віконному склі, і його охопило тужливе презирство до цього старечого благородного обличчя, довгого волосся, розумного погляду.
Ні, не ви тут господар, Енріко Гарді! Ви, жалюгідна слабка людина, тільки одну ніч тримаєте в своїх руках цю могутню силу, а завтра віддасте її в інші руки, загребущі й грубі. Ви раб, Енріко Гарді, високоосвічений, забезпечений раб.
Він пригадав Рендольфа Х’юза, який колись, у перші післявоєнні роки, керував його ядерними дослідженнями. Ось хто був хазяїном.
“Ви, вчені, дуже любите мудрувати, філософствувати, — з солдафонською прямотою і цинізмом заявив він одного разу, — і в цьому ваша вада. Робіть свою справу, а ми вже потурбуємось, щоб вона дала належні наслідки”…
Щоправда, генерал Х’юз вознісся на небеса під час вибуху в Нью-Хенфорді. Але ж інші хазяїни лишилися…
Кому потрібна зараз оця страхітлива краплинка? Вам, докторе Гарді? Чи, може, батьківщині, якої, до речі, у вас немає? Ви ж космополіт, Ендрю Хард, людина, що відірвалася від свого народу, від рідної землі… Годі вдавати з себе патріота. До того ж ви давно вже не вірите в ідею захисту “вільного світу” від росіян… Тоді для кого ж?
Жорстокі думки сповнили його гнівом. Злість до самого себе, до цього проклятого, безвихідного світу стиснула кулаки, випростала спину. Ні, він не раб! Сьогодні він іще господар відкриття…
Різко й протяжно задзвонив телефон. Гарді підійшов до столу.
— Алло…
— Ви вже закінчили, професоре? Можна вимкнути напругу?
— Ні! Я ще не закінчив!
У трубці щось невдоволено бурмотіли, але Гарді вже поклав її на важельки. Він поглянув на годинник — третя година ночі. Ще є час. Узяв аркушик паперу й накидав на ньому нескладний розрахунок: щоб не виникло небезпечне перегрівання, повітря треба впускати протягом двохсот хвилин — понад три години. Все ясно.
Твердою ходою людини, що схвалила якесь рішення, він зійшов на мостик. Краплинка антиречовини слабко іскрилася в темряві камери. “Отже, ви пережили найпрекрасніше в своєму житті, докторе Гарді. Тепер вам належить пережити найстрашніше”. Професор запалив цигарку і, щоб заспокоїтися, зробив кілька швидких затяжок. Потім повільно повернув скляний вентиль, що впускав повітря всередину камери.
Коли б хто зайшов тієї ночі в лабораторію “великих енергій” то побачив би небагато: сніп голубого світла, яскравого й нерівного, неначе від електрозварки, вихоплювався з розтруба перископа; в його променях завмерло синє обличчя Гарді з чорними ямами очей. На стелі й на стіні переломлювався величезний силует його тіні.
У камері палала й не могла згаснути краплинка антиречовини, голуба й сліпуча, як вольтова дуга. Боліли очі, але Гарді не відводив їх від вогняної кульки й бурмотів, ніби заспокоюючи когось близького й рідного:
— Нічого… тебе добудуть пізніше… За кращих часів Неодмінно добудуть… Люди ще не мають на тебе права.
Краплинка горіла й не хотіла вмирати. Скільки часу минуло? Рука, що лежала на гладенькій поверхні вентиля, затерпла. “Відкрити зовсім? Одразу — вибух… Ні, безглуздя”. Гарді посміхнувся своїй розсудливості. Бетонна камера тепер стане така радіоактивна, що з беватроном неможливо буде працювати. Дарма…” Біля грудей на халаті спалахнула синім світлом трубочка індикатора. Це гамма-випромінення згораючої краплинки проникло крізь бетонну стіну. Гарді зціпив зуби: “Дарма!”