Голуб замовк, зняв окуляри і уважно оглянув німий зал.
— Ми ще багато чого не знаємо, але ж для того ми й дослідники, щоб пробиватися крізь невідоме. Краще пробиватися з метою, ніж без мети… Я вірю: нейтрид можна одержати, ми повинні його добути!
Він зібрав аркушики конспекту і зійшов з кафедри.
Цікаво: у нього палали щоки — зовсім як у нас із Яшком, як у всіх присутніх.
Ну, що тут почалося! У залі всі стали сперечатися один з одним, завзято, голосно. Івана Гавриловича закидали запитаннями, він ледве встигав відповідати. Яшко бурмотів біля мене: “Оце так-так! Надзвичайно!” Потім зчепився з якимсь рудим скептиком, що сидів поруч… Бідолашний Тураєв не знав, як заспокоїти зал: його дзвіночка зовсім не було чути. Він махнув рукою і з незвичайною для старої людини жвавістю почав розмовляти про щось із Голубом…
Була вже одинадцята година ночі, коли в залі трохи вгамувалися. Тураєв підвівся і сказав своїм тенорком:
— Відомості та ідеї, що їх нам виклав… е-е… професор Голуб, цікаві й важливі. їхнє обговорення, на мою думку, повинно відбуватися менш… е-е… пристрасно, зате більш ґрунтовно… Наукові думки не повинні бути необачні… — Він, замислившись, пожував губами. — Мабуть, ми зробимо так: розмножимо сьогоднішній звіт Івана Гавриловича і роздамо всім для того, щоб присутні тут… е-е… шановні колеги змогли його обговорили протягом найближчих днів… А зараз засідання ради вважаємо закінченим.
…Ось воно як, Миколо Самойлов! Ти, нудячись цілий тиждень, ялозив цей звіт і не помітив у ньому блискучої ідеї. Ви нездара, Миколо Самойлов!
29 червня. Обговорення в інституті закінчилось, і справа пішла у вищі академічні та адміністративні інстанції. Іван Гаврилович в лабораторії майже не буває, їздить то в Київ, то в Москву — проштовхує тему. Інститут на чолі з Тураєвим цілком за нас (я вже й себе зараховую до цього проекту).
Про майбутні дослідження я іноді думаю з тривогою. Щиро кажучи, я їх побоююсь: не осоромитися б. П’ять з половиною років мене готували до роботи фізика-експериментатора: я слухав лекції, виконував лабораторні завдання, курсові проекти, успішно складав екзамени, навіть одержав диплом з відзнакою, і все ж… Вартість знань стає відомою після їх застосування. Можна похизуватися ерудицією під час бесіди на наукову тему, можна зливою термінів і глибокодумних висловлювань зламати впертість екзаменатора — він вам поставить “відмінно”. Та коли дійде до справи, коли з твоїх знань повинні народитися нові знання, нові прилади, нові досліди, — ось тут, на цьому найголовнішому в житті екзамені, дивись не провалися…
А справа чекає величезна. Тому й боязко трохи. Ми всі готуємося. Обмірковуємо ідеї досліджень, черговість аналізів. Перекладаємо й доповідаємо в лабораторії все, що є в міжнародній літературі про досліди з мезонами. Я сам переклав з допомогою словника дві статті з французької та німецької, хоч мов цих ніколи не вивчав. Ось що таке ентузіазм!
Цікаво: в американських наукових журналах нема майже жодних повідомлень про роботу над мезонами, в усякому разі — за останній рік. Одне з двох: або американці не провадять зараз серйозних досліджень у цій галузі, або ж, як це вже було, коли працювали над атомною бомбою, вони тримають у таємниці абсолютно все. що стосується цього питання. Так у сорокові роки було засекречено все, що стосувалося поділу урану”.
ПЕРШІ НЕВДАЧІ
“1 липня. Сьогодні прочитав чудову космогонічну гіпотезу Тураєва і ходжу під її враженням. Це не гіпотеза, а просто поема про вмираючі чорні зорі.
Ми бачимо в небі небесні тіла, які шлють нам промені, гарні й запаморочливо далекі світи. Але ми ще більше не бачимо. Безперервний мільйоннорічний ядерний вибух — ось що таке зірка. І цей вибух ЇЇ виснажує Зірки стискуються, атоми всередині їх спресовуються, ядра з’єднуються одне з одним і виділяють ще більшу енергію. Так виникає сліпучо-білий, надзвичайної густини “карлик”.
Ну, а що ж далі? Далі за “карлики” ніхто не заглядав…
“Зірка виділяє величезну енергію, — мовиться в гіпотезі, — однак відомо, що, чим більше енергії виділяє система, тим стійкішою і міцнішою вона стає. У просторах Всесвіту є немало померлих зірок — величезних холодних сонць із ядерної речовини. Можливо, вони далі від найближчих видимих нам зір, а можливо, ближче — адже ми їх не бачимо. Може, оті радіосигнали з космосу, що їх ловлять астрономи, і є останніми променями згаслих чорних зірок?”
А ми збираємось одержати в нашій лабораторії шматочок померлої зірки… Та справа навіть не в зорях. Це буде ідеальний новий матеріал. Атомні реактори з нейтриду, замість бетонних велетнів, будуть завбільшки із звичайний бензиновий мотор. Ракети з нейтриду зможуть сідати прямо на поверхню Сонця, бо що для них шість тисяч градусів! Так, “прохолода”…
Нейтридовим різцем можна різати, як масло, будь-який найтвердіший метал. Броня з нейтриду зможе витримувати навіть атомний вибух… Нейтридні танки проникатимуть на сотні й тисячі кілометрів у глибінь Землі, тому що високі температури й тиск їм не страшні… Ух!
Більшість фантастично сміливих, хоча й надзвичайно потрібних людству проектів завжди наштовхувалася на проблему ідеального матеріалу. Інженери з жалем відкладали здійснення проектів на невизначене майбутнє, фантасти нашвидкуруч вигадували який-небудь “пірольдит”, наділяли його потрібними властивостями, будували з нього ракету або підземний танк і разом із своїми героями вирушали в далеку й цікаву мандрівку.
А ми не будемо мандрувати, ми робитимемо цей матеріал! І нехай той, хто спробує твердити, що це нудно й нецікаво, краще не потрапляє мені на очі…
15 липня. Іван Гаврилович сьогодні вранці з’явився в лабораторії просто з аеродрому. Москва затвердила тему. Ура! Починаємо!
25 липня. “А де вони, ці наукові проблеми? — хоробро сказав Яшко Якій, довідавшись, що нашу тему затвердили. — Подайте-но їх сюди — ми їх розв’язуватимемо!”
Проблем багато, та, на жаль, майже всі вони аж ніяк не наукові, — здебільшого такі, про які в інститутських підручниках не сказано й півслова. Коротко всі ці проблеми можна охарактеризувати двома словами: Експериментальні Майстерні (з поваги я навіть написав їх з великих літер).
Справа в тому, що для нових дослідів нам, звичайно, потрібні нові унікальні прилади та пристрої, що їх не дістанеш на складі й не купиш у крамниці. їх треба придумати, сконструювати і виготовити самим. При потребі можна придумати прилад — це не проблема; можна спроектувати його — це теж не важко: досить зробити креслення. Але потім треба, щоб прилад виготовили і якнайшвидше, — оце і є проблема!
Коротше кажучи, цілими днями доводиться бігати то в скляну майстерню, то в слюсарну, то в механічну, в столярну, в бюро приладів — скрізь домовлятися, прохати, доводити, сперечатися… Спочатку все йде гладенько: ввічливі й привітні майстри приймають замовлення, кивають головою, обіцяють виготовити своєчасно; деякі тут же при мені доручають роботу робітникам (“Ось із них вимагатимете, товаришу”). А коли в призначений час приходиш за готовими деталями, то з жахом виявляєш, що принесені тобою матеріали і заготовки спокійненько лежать де-небудь в кутку на верстаті або під столом, прикриті зверху твоїми ж кресленнями, В кращому разі буває, що тільки почали роботу. І знову ввічливі й привітні майстри співчутливо пояснюють, що на складі не було потрібних інструментів, що хтось із робітників хворів, що в кресленні були неясні місця, що виконувалося термінове замовлення, — безліч серйозних і переконливих доказів.