От негідник!
…Нічого не буде: ні атомних двигунів завбільшки з автомобільний мотор, ні ракет із нейтриду, які б сідали на Сонце, ні машин, що розтинали б гори, нічого… Навіщо ж ми з Сердюком лазили в камеру під радіацію, ризикуючи здоров’ям, а може, й життям? Для того, щоб хихикав Яшко? Щоб усі скептики тепер зловтішно завили: “Я ж казав, я ж попереджав! Я з самого початку не вірив у цю наукову аферу!” О, таких тепер знайдеться немало!
10 березня. В лабораторії нудно.
Іван Гаврилович сидить за своїм столом, щось підраховує. Над ним хмарами клубочиться цигарковий дим.
Ми з Олексою Йосиповичем потроху провадимо далі опромінювання за попередньою програмою. Якін робить аналізи. Адже дослідження треба довести до кінця, виконати план… А на якого дідька його виконувати, коли наперед відомо, чим усе це скінчиться?
2 квітня. Сьогодні Яшко зчинив скандал.
Останнім часом він взагалі працював украй недбало, і ось напросився на неприємність, йому дали для аналізу зливок калію, який недавно опромінювали. Яшко заклав скляночку з гасом, у якій лежав калій, у свою “гарячу” камеру і, висвистуючи, почав орудувати маніпуляторами… Спочатку я побачив у вікні камери лише оранжеві відблиски. Яшко почервонів і нерішуче крутив ручки маніпуляторів.
Я підбіг до нього. В камері, у великій чашці з водою, палахкотіли оранжевим полум’ям сріблясті краплі розплавленого калію.
— Ти що?
— Та ось… впустив ненароком у воду… — пробурмотів Яшко. — А гарно горить, правда?
— Дурень! Він же радіоактивний, тепер камера вийде з ладу…
Я відштовхнув його, спробував виловити палаючі краплі пальцями маніпуляторів, та нічого не вийшло. Калій горів.
Підбігла Оксана, побачила полум’я:
— Ой, пожежа!
Підійшли Іван Гаврилович і Сердюк. Голуб похмуро подивився скрізь скло: краплі вже догоряли, камеру заволокло димом.
— Та-а-к… — він повернувся до Якіна. Той похнюпився, готуючись вислухати докори.
Але несподівано для всіх Голуб м’яким лекторським тоном мовив:
— Калій, юначе, має питому вагу нуль і вісімдесят чотири сотих одиниці. Коли нагадати вам, що питома вага води дорівнює одиниці, то ви легко можете здогадатися, що калій повинен плавати на воді. Це ми й побачили зараз. Цікаво й те, що калій, занурений у воду, бурхливо реагує з нею, виділяючи з води тепло і водень. Потім калій і водень займаються, в чому ви теж щойно переконалися. — І він красномовним жестом показав у бік камери.
Сердюк засміявся відверто і навіть глузливо. Оксана, яка також зрозуміла намір Івана Гавриловича, пирснула в долоню. Яшко, червоний, як рак, стояв, знітившись.
— Тому, юначе, — вів далі Іван Гаврилович, — калій зберігають не у воді, а в гасі, де він не окислюється, не горить і не плаває… Ось так.
Яшко не сподівався, що з нього так глузуватимуть. йому, інженеру, пояснювали, неначе семикласникові, що таке калій! Тепер він уже не червонів, а зблід.
— Спасибі, Іване Гавриловичу, — відповів він; голос у нього неприємно тремтів. — Спасибі за перші корисні відомості, які я одержав за рік праці у вашій лабораторії.
Це було сказано явно з люттю, і всі це зрозуміли. Голуб навіть розгубився.
— Тобто… що ви хотіли сказати?
— Тільки те, що з усіх наших дослідів лише цей, так би мовити, “експеримент” з калієм має очевидну цінність для науки, — з прихованою зловтіхою пояснив Яшко.
— Виходить… ви вважаєте нашу роботу… непотрібною?
— Уже давно.
На почервонілому чолі Голуба вип’ялась товста синя жила.
— Я тут нікого не тримаю… — почав він спокійно, але не стримався і закричав так голосно й сердито, що Оксана навіть відступила на крок: — Можете залишити роботу! Так! Забирайтеся геть! Сідайте знову за шкільну парту і поповніть свої мізерні знання з хімії!.. Ніколи мені не доводилося спостерігати чогось ганебнішого, ніж оцей захист власного неуцтва! Ви образили не мене, ви образили нашу справу!.. Ідіть геть! — Голуб поступово заспокоювався. — Одне слово, я звільняю вас з роботи за технічну неграмотність і виведення з ладу камери… Можете шукати собі інше, тепліше місце в науці.
Він повернувся й пішов до свого столу. Яшко, приголомшений таким поворотом справи, розгублено глянув на нас із Сердюком. Я мовчав. Сердюк курив і уважно дивився на Якіна. Той нерішуче кивнув у бік Голуба і, шукаючи співчуття, насмішкувато мовив
— Іч, який?.. Дай припалити, — і схилився до Сердюкової цигарки.
Сердюк люто кинув недокурка в попільницю. У нього заграли жовна. Він повернувся до Якова:
— Іди звідси, бо так припалю!.. Панікер!
Яшко знову спалахнув, мов макова квітка, і квапливо попростував до дверей.
— Червоніє, — сказав Сердюк. — Ну, якщо людина червоніє, значить, не все втрачено…
І Яків пішов. Мабуть, коли б Сердюк стукнув його раз чи двічі, я не став би за нього заступатися”.
НА ОСТАННЬОМУ ПОДИХУ
“16 квітня. Отже, минув рік, відколи я в Дніпровську. Знову квітень, знову зелене ніжне листячко на деревах. Тоді були мрії, радісні, напівдитячі: приїхати, зробити відкриття, здивувати світ… Смішно згадати… Все вийшло не так: я просто працював. Підсумків можна не підбивати: їх ще немає. Та й чи будуть вони?
Голуб останнім часом замучив себе роботою. Він дуже змінився: обличчя посіріло, очі запали, повіки червоні… Все намагається точно розрахувати “задачу про нейтрид”.
Яшко вже влаштувався. Якось я зустрівся з ним у коридорі.
— Порядок! — вигукнув він. — Працюватиму в електрофізиків. Там народ тямущий: трудяться не прикладаючи рук, а тимчасом у журналах статейки друкують — то про напівпровідники, то про надпровідність… Хлопці непогані. Дивись, Миколо, не прогадай із своїм Голубом: адже тобі теж пора збивати науковий капіталець. А там, у сімнадцятій лабораторії… одне слово, невже ти не розумієш, що природа повернулася до вас не тим боком? Проте бувай, біжу…
Ні, Яшко, наукового діляги з мене, на щастя, не вийде. Навіть коли б я захотів, вдача не дозволить. “Збивати науковий капіталець…” Дивак! Мабуть, він образився на Голуба (обидва вони тоді даремно погарячилися) і тепер тішить себе цинізмом.
…В науці, як і в житті, на мій погляд, треба завжди йти до кінця, йти, не звертаючи, хоч яким би цей кінець не виявився. Нехай ми не одержимо нейтриду, ну й що ж: ми доведемо, що цим шляхом одержати його не можливо. І це вже немало: люди, які знову (хай навіть не скоро) шукатимуть ядерний матеріал, збережуть свої сили, точніше визначать шлях шукань. Ні, наша праця не даремна… Люди все одно одержать нейтрид — не ми так інші, бо він необхідний, бо така логіка науки. А наукових “кормушок” нехай собі шукають якіни.
З травня Ми помалу йдемо за програмою: наближаємося до опромінювання найповільнішими, “тепловими” мезонами.
18 травня. Сьогодні Голуб нагримав на мене. Сталося це так. Він показував мені свої розрахунки “задачі про нейтрид”. Там у нього вийшло щось незрозуміле: ніби ядра важких атомів, типу свинцю, дають при опромінюванні якусь дивну взаємодію. Ніякого остаточного розв’язання він не одержав — надто складне рівняння. Однак ці міркування про важкі ядра наштовхнули його на нову думку.
— Розумієте, — тлумачив він мені, — мезони віддають ядру однакову енергію, але, чим масивніше ядро, тим менше воно “нагрівається”, менше збуджується від цієї енергії. Тут щось є, розумієте? Мені здається, нам треба ще раз опромінити всі важкі елементи і поглянути, що вийде…
Усе це було вкрай непереконливо, і я напівжартома сказав:
— Що ж, давайте перевіримо вашу гіпотезу-соломинку.
Ось тут Іван Гаврилович і вибухнув:
— Казна-що верзете! Просто гидко дивитися на цих молодих фахівців! Тільки що-небудь трапиться, вони від разу ж лапки догори! Варто було їм прочитати американську статтю, як уже й вирішили: все пропало… Кінець кінцем, це ж ваша ідея з уповільненими мезонами, чому ж ви одразу від неї відмовляєтесь? Чому я повинен вам доводити, що ви маєте рацію? “Гіпотеза-соломинка”! А ми, виходить, потопаючі?