Серце Марики билося часто. Із приходом Зосими в неї зажевріла надія, що все закінчиться добре. Володар доріг із самого початку захищав її. Життя в таборі привчило Марику самостійно долати незгоди. Дівчинка звикла покладатися тільки на себе, але зараз вона потребувала допомоги. Їй так хотілося жити! Вона вірила, що Зосима її врятує, він же такий мудрий і сильний.
Володар доріг підійшов до Марики. За ті кілька митей, що вони дивилися один одному в очі, старий чарівник побачив, як у погляді дівчинки, крізь страх і розпач, промайнула надія. Він зрозумів, що зробив правильний вибір.
— Міцно тримай ціпок. Він твій, — ласкаво сказав маг.
— Чого ти домагаєшся, Зосимо? — злобливо вигукнув Гурій.
— А чого домагаєтеся ви? — проігнорувавши питання, запитав Зосима. — Вічного життя? Але навіщо? Що тримає вас на цьому світі? Може, бажання щось зробити?
Він замовк, очікуючи відповіді побратимів, але ніхто з них не вимовив ані слова, і Зосима продовжував:
— Вас тримає страх кінця.
— Чи не цей страх змушує тебе вислужуватися в надії, що тебе помилують? — уїдливо зауважив Ксанф.
— Ні. Я не боюся. Я також був рабом безсмертя, поки це дитя не відкрило мені очі на вбогість нашого існування. Усі ми давно забули, що таке справжні почуття. У нас залишилося тільки одне — нудьга. Кожний намагається здолати тугу по-своєму. Я — вічними мандрівками. Саватій — обжерливістю. Ксанф — розважаючись зміною вигляду, Гурій — удаючи із себе великого стратега…
— Досить! — обірвав його Гурій.
Володар доріг посміхнувся, але продовжувати не став.
— Не розмінюй своє життя, — звернувся він до Марики. — Подумай краще про своїх однолітків. Ти відповідаєш за них. Вас троє, і у вас ще все попереду. А ми досить пожили. Треба і честь знати.
— Зрадник, — процідив Проктор, із ненавистю дивлячись на Зосиму.
— Це ти, ти все зруйнував, коли притяг її на острів, — звинуватив Зосиму Саватій.
Товсті щоки гладкого мага тряслися від страху й обурення.
— Не думай, що врятуєшся. Ти зникнеш разом із нами, — злобливо вигукнув Гурій.
Ксанф витріщився на Марику й зухвало мовив:
— Вибір за тобою. Якщо ти не віддаси нам жезл, твій заступник, як і ми, порине в небуття.
— Тобі не залишитися чистенькою, — прошипів Весигон.
Мариці було огидно бачити вишкірені, злісні обличчя. Вона пам'ятала їх зовсім іншими. Могутні чарівники здавалися їй більш жалюгідними ніж вона вважала. Їхнє існування було пародією на життя, і все-таки вони так чіплялися за нього і ладні були піти на все.
Дівчинка по черзі обвела всіх чарівників поглядом, заглядаючи їм прямо в очі. Жоден з великих не витримав цього безмовного двобою.
— Хіба безсмертя тіла для вас дорожче за душу? — нарешті запитала Марика.
— Не тобі нам дорікати. Чи ти готова пожертвувати собою заради нашого порятунку? — уїдливо мовив Ксанф.
— Легко тобі говорити гарні слова та вдавати з себе маленьку дівчинку, маючи Жезл Влади, — жовчно підхопив Проктор.
Марика мить мовчала, а потім щосили жбурнула ціпок до ніг магів.
— Забирайте своє безсмертя!
Прошка з прикрістю зойкнув. Тепер вони втратили надійний захист. Невже Марика не зрозуміла, що маги її не пощадять?
Обличчя Зосими спотворила скорбота. Він так хотів урятувати це маля! Правильно кажуть: не можна зупинити видющого, який іде до прірви. Вона сама вибрала згубний шлях.
Азар мимоволі рвонувся вперед. У його очах запалав жадібний вогник. Жезл ударився об підлогу.
Раптово за вікнами стало світло, як удень. Небо осяяли відразу кілька блискавок. Острів здригнувся від оглушливого удару грому. Заюшив дощ.
Цілі потоки води падали на дахи палаців і вежі. Величні будівлі раптом стали осідати й обсипатися, наче були зроблені з піску. Їхні обриси розмивалися, немов дощ стирав їх із лиця землі. Колони, що підтримують купол Зали Рад, танули, та й сам купол зник. Тепер чарівники стояли під зливою.
Гроза посилювалася. Спалахи опромінювали небо один за одним. Грім гуркотів безперервно, і його звуки були схожі на нестримний, божевільний регіт. Чарівники збилися докупи й розгублено стояли серед бурхливої стихії, не в змозі нічого змінити. Важко сказати, як довго вирував ураган, але нарешті буря вщухла. Злива припинилася так само зненацька, як і почалася.
Усе навколо змінилося. Величний палац, парк, скелі й навіть океан зникли. Навколо до самого обрію простягалася мертва пустеля.