Після грози тиша була абсолютною й непроникною. Раптом її порушив дивний голос. Він звучав звідусіль і був схожий на віддалені гуркоти грому, які складалися у слова:
— Я з'явився забрати те, що мені належить.
Першим до тями прийшов Гурій. Він упав долілиць і принижено залепетав:
— О, великий володарю! Ми берегли острів відповідно до договору, але серед нас з'явився відступник. Це він! Він у всьому винний! І дівчисько. Забери їх, і, клянуся, подібне не повториться!
— Дівчисько… Та, що відмовилася від безсмертя? Необачно. Моєю прихильністю не можна зневажати…
— О, так! Її зухвалість не знає меж. Покарай її,— затрусив кулаком Гурій, і маги, згоджуючись, закивали, наче глиняні болванчики.
— Не тобі тут наказувати. Нехай вона сама говорить за себе, — прогуркотів невидимий співрозмовник.
— Хто ти? — запитала Марика, не в змозі придушити тремтіння в голосі.
Вона зустрічала багатьох незвичайних і навіть страшних істот, які живуть за межами людського світу, але завжди бачила, з ким має справу. Зараз же їй довелося зіштовхнутися із чимось непізнаним і невидимим, але водночас настільки могутнім, що, здавалося, саме повітря пронизане його міццю.
— Я Хронос… — почулося у відповідь.
— Бог часу?!
— Мені не потрібні боги. Я сам — час! — гнівно вимовив Хронос. — Немає сили, здатної мені протистояти! Я пожираю царства! Я перетворюю на порох гори! Я висушую моря! Тобі я подарував безсмертя, але ти наважилася знехтувати моїм даром.
— Дар? — вигукнула дівчинка, раптово відчувши приплив сміливості.— Задарма нічого не дається.
Дивна річ, але тепер, коли вона довідалася ім'я того, з ким мимоволі вступила в протиборство, вона раптом зрозуміла, що не боїться. Всеперемагаючий Хронос не був ані ворогом, ані другом. Він забирав відпущений людині час, але він же й дарував його. Марика труснула головою, відкинувши неслухняне волосся назад, і кивнула у бік чарівників.
— Їм ти теж дав безсмертя. А тепер вони стоять перед тобою, підібгавши хвіст, як шкідливі щенята. Заради твого подаяння вони готові піти на будь-яку поступку перед совістю. Я не хочу, щоб подібне сталося зі мною. Навіщо тягати вічне тіло, якщо в ньому немає душі?
— Ти звинувачуєш мене? — у гуркотливому голосі Хроноса почувся чи то подив, чи то глузування.
— Ні. Як я можу тебе звинувачувати? Адже ти дав мені для життя певний строк. Я вдячна тобі за всі роки, місяці, тижні й дні, що прожила. А те, що часу в мене виявилося так мало… Твоя правда, я сама винна.
Марика опустила голову, щоб ніхто не помітив сліз, що виступили мимоволі. Їй було шкода розлучатися з життям, коли ще стільки не здійснилося.
— Ти мудра не за роками. Люди рідко дякують за те, що їм дається. Вони або не зважають на це, або сприймають як належне. Я готовий дати тобі відстрочку, але зараз я повинен розібратися з боржниками. Настав час забрати ілюзії.
Маги розгублено перезирнулися і почали ремствувати.
— Помилуй! Твоє покарання занадто суворе. Як же ми будемо жити в пустелі? — заблагав Саватій.
— Те, що ви вважаєте пустелею, насправді пісок у конусі пісочного годинника, і ви в ньому всього-навсього піщинки. Ви думаєте, що розкіш, яку ви втратили, і є суть ілюзії? Ні. Головна ілюзія — це життя, яке ще жевріє у вас. Протягом довгого часу ви жили в борг, але прийшла пора розрахуватися.
Тієї самої миті пустеля наче ожила. Хиткий пісок почав затягувати магів у свої надра. Марика, Прошка й Азар зі здивуванням і жахом дивилися, як нещодавно могутні чарівники марно намагаються вибратися зі страшного полону. Але що більше вони борсалися, то швидше загрузали. Лише Зосима не опирався перед неминучим і стояв, гордо склавши руки на грудях.
Марика в пориві кинулася до володаря доріг, щоб допомогти йому, але наткнулася на невидиму стіну. Загибель чарівників була невідворотною, але дівчинку злякало не це. На усіх рано чи пізно чекає кінець, але Мариці довелось побувати біля Воріт смерті, і вона знала, що немає нічого гіршого, ніж умерти без каяття. Щоб там не сталося, вона нікому не бажала піти за чорну арку, де не було нічого, крім безпросвітного страху. Потрібно було зупинити невблаганний час, щоб старі маги встигли покаятися.
— Великий Хроносе, зачекай! — вигукнула дівчинка. — Ніхто не повинен іти, несучи в серці зло!
Хронос стільки разів чув благання «піщинок, які гинуть», що давно вже був глухий до них. Марика в розпачі вигукнула:
— Ти подарував мені зайві миті, віддай їх цим нещасним, щоб вони встигли покаятися.
Над головою пролунав такий удар грому, що повітря навколо завібрувало.