Громоподібний голос Хроноса звучав дедалі тихіше й тихіше. Останні слова були ледь чутні.
— Хто такий той, хто вміє літати? — гукнула Марика.
У відповідь пролунала тиша.
Глава 6
Вибір
Звідусіль дітей обступила мертва пустеля. Бархани були схожі на застиглі хвилі. Яскраве сонце сліпило очі. У його твердих променях піски здавалися вибіленими. Дарма мандрівники вдивлялися в обрій. Ніде не було жодного натяку на те, у який бік іти.
— Суцільні загадки й жодної відповіді, — пробуркотів Прошка. — Ви хоч щось зрозуміли? Як це тільки троє можуть повернутися? Нас що, юрба?
— Напевно, це означає, що ми повинні триматися один за одного і завжди бути разом, — припустила Марика.
Агриппа, що ховався в тілі Азара, не брав участі в розмові. Він був єдиним, хто зрозумів пророцтво Хроноса. Тільки Агриппа знав, що їх не троє, а четверо. Живим залишиться або він, або Азар. Невже із мрією проникнути у світ людей доведеться попрощатися назавжди?
Груди Агриппи здавило гнітюче почуття безвиході. Чому це повинно трапитися тепер, коли він знайшов нове, юне тіло? Він застогнав.
Марика торкнула його за лікоть.
— Азаре, що з тобою? Тобі погано?
Агриппа повернувся до дійсності. Він мимоволі поморщився. Ім'я, яким його тепер називали, забирало в нього сили. Це було чуже, вороже ім'я.
— Не називай мене Азаром, — роздратовано відрізав він.
— Чому?
«Тому що я не Азар. Цей дурний хлопчисько необачно дозволив мені скористатися своїм тілом», — хотів вигукнути Агриппа, але, стримавшись, сказав:
— Це ім'я мені дали на острові Гроз, але більше я не хочу його мати.
— Добре. А як тебе тепер назвати? — запитала Марика.
— Троян.
Ім'я саме злетіло з язика й відразу ж сподобалося Агриппі. В цьому імені відчувалася прихована сила, що відродила в мага бажання боротися. Він повинен знищити того, хто вміє літати, перш ніж птах втратить крила й перетвориться на Азара.
Із піднебесся знову долинув пташиний лемент. У ньому чулася скорбота, наче птах скаржився на свою гірку долю.
Марика й Прошка задерли голови й витріщилися в небо. Від яскравого сонячного світла на очах виступили сльози, і було погано видно, що за птах ширяє у височині.
— Начебто альбатрос. Але хіба вони бувають чорними? — здивовано промовив Прошка.
— Напевно, проти сонця так здається, — відповіла Марика, вглядаючись у синь неба.
Троян не дивився вгору. Він і без того знав, що крила альбатроса чорніші за гуталін, і здогадувався, про що плаче сумний птах. Колишньому чарівникові хотілося затулити вуха й бігти не озираючись, але зовні він залишався незворушний. Він не збирався показувати ворогові свій страх. Нехай Азар нервує. Хіба може цей жовторотий хлопчисько протистояти загартованому в інтригах тисячолітньому старцю?
Раптом пустелю пройняв крик.
— Змія!!! — несамовито закричав Прошка й кількома стрибками відскочив геть.
Побачивши, що ніхто не біжить за ним, він зупинився.
— Обережно! Там змія! — застеріг він із виряченими від страху очима.
Тепер і Марика побачила маленьку, жовту змійку. Вона на диво швидко й граціозно звивалася по піску. Марика чула, що в пустелі живуть дуже отруйні змії, але чомусь була впевнена, що ця змійка не заподіє їм шкоди.
Троян також не виявив ані найменшого занепокоєння. Він знав, що у світі немає нічого випадкового. Це знак, посланий їм у момент розгубленості. Життя завжди дає людям підказки, але часто вони не вміють їх розпізнати. Змієня, напевно, виведе на потрібну дорогу.
Рептилія підняла голівку, подивилася на мандрівників, трохи відповзла й знову оглянулася, наче запрошуючи йти за собою.
— По-моєму, вона нас кудись кличе, — здогадалася Марика.
— Що ж, пішли, — кивнув Троян, гніваючись на те, що дівчисько його випередило.
Прошка не виявив ентузіазму. Як не соромно йому було боятися дрібного плазуна, а змій він побоювався з дитинства й не міг подолати свій страх.
— Прошко, що ж ти? Ходімо, — покликала його Марика.
— Куди? Мало які тварини тут плазують. Що ж ми так і будемо за всіма ганятися? — буркнув він.
— А по-твоєму, краще стояти стовпом, поки ми тут не засмажимося? — глумливо запитав Троян.
Заперечити тут не було чого. Прошка неохоче рушив услід.
Змійка легко ковзала піщаними дюнами, залишаючи за собою ледь помітний слід. Троє мандрівників незграбно тупотіли слідом, угрузаючи в гарячий пісок. Прошка вже збирався знову закликати своїх супутників отямитися, коли зненацька їхня незвичайна провідниця майнула між барханами й зникла.