У жалібному лементі птаха Марика вбачала якийсь зміст.
— Він наче нас про щось просить, — сказала дівчинка.
— Щоб рот не роззявляли, він просить. Кажуть, чорний альбатрос — це на лихо, — буркнув Прошка.
— Про чорну кішку також це кажуть. А бідні кішки не винні в тому, що вони такими народилися, — заперечила Марика.
— Порівняла. Чорних кішок — хоч греблю гати. А альбатрос один. І потім, згадай, що стало з островом, коли він з'явився, — сказав Прошка.
— А по-моєму, альбатрос дуже самотній. Потрібно поставитися до нього з добротою і ласкою. От побачите, ми зуміємо подружитися, — наполягала дівчинка.
— Скільки тебе життя не вчить, а все дарма. Від нього бігти треба, а ти принаджуєш. Накличеш лихо, — пробурчав Прошка.
Чуючи цю суперечку, Троян радів. Усе складалося якнайкраще. Незабаром наївні супутники самі будуть просити його, щоб він підстрелив настирливого птаха. Потрібно тільки зламати опір дівчиська.
— Прошка має рацію, — сказав Троян. — Не кожен може стати другом. Ти занадто довірлива.
Тільки тепер мандрівники помітили посеред галявини величезний камінь, схожий на сплячого звіра. Подекуди на зеленій моховитій шкірі зяяли залисини, немов вистрижені лишаєм. На одній із них розпласталася ящірка. Злившись із мохами, вона лежала на теплому камені й грілася на сонці.
Прошка згадав, як у дитинстві вони із хлопчаками змагалися, хто більше ящірок наловить. Заняття було азартне, хоча й безглузде. Однаково потім вони випускали бранок на волю. У спритності Прошці не було рівних. Щоб повихвалятися перед Марикою, він підкрався й, анітрохи не замислюючись про наслідки, схопив ящірку за хвіст. Та вислизнула в нього з рук і зникла в тріщині, тільки її й бачили, а хвіст залишився в руках у Прошки.
— Ну й навіщо ти це зробив? — із докором захитала головою Марика.
— Так, спіймати хотів. Для забави. Я ж її потім випустив би, — виправдовувався Прошка.
Із тріщини показалася зелена голівка. Ящірка сердито глянула на Прошку чорними намистинами очей, а потім вилізла, крутнулася навколо себе й перетворилася на дівчину-крихітку. Вона була гарненькою, як лялечка. Зростом із долоньку, у зеленій, як влитій, суконьці. Шкіра в неї була фісташкового кольору, а у в'юнких рухах простежувалося щось від ящірки.
— Забава йому інших калічити! — вигукнула ящірка. — Ти що ж накоїв, бузувір!
Вона обурено вказала на поділ. Низ сукні був обірваний. Прошка подивився на хвіст ящірки й обімлів. Замість хвоста він тримав обірваний шматок парчі.
— Я ж не думав… — остаточно розгубився Прошка.
— А голова навіщо? Шапку носити? Щоб ти навчився думати і щоб справи в тебе попереду думок не бігли, ходи праворуч. Сподіваюся, це тобі буде наукою, — тупнула ногою дівчина-ящірка.
Одразу ж на камені з'явилася стрілка із вказівкою йти праворуч і напис:
— Я ж ненавмисно, — заканючив Прошка.
— За ненавмисно б'ють коромислом. Для дурника і дорога така.
Прошка насупився. Сперечатися було даремно. Чому йому так не щастить? Така дрібнота, а так його перед Марикою знеславила.
Ящірка обернулася до Марики й Трояна:
— А вам двом доріжки на вибір. Кому яка сподобається, той по тій і піде.
— Зажди! — зупинила її Марика. — Навіщо ми повинні йти різними дорогами?
— Цілі різні й дороги різні,— відповіла ящірка.
— Не так. В нас одна мета — до людей потрапити, — заперечила дівчинка. — Чому ж ми не можемо йти разом?
— Мед і дьоготь можна в одну тарілку покласти, та їсти їх несолодко. Один із вас лихо несе й двом іншим перешкодою буде.
— Хто ж це? — запитала Марика.
— Це вже вам вирішувати. А поки підіть себе випробуйте. Зможете повернутися, тоді й вирішите: разом вам іти чи нарізно. Тільки от невдача: двом іти важко, а трьом неможливо.
Дівчина-крихітка тупнула ногою, крутнулася навколо себе й знову перетворилася на ящірку, а на камені з'явилися два написи. Стрілка ліворуч обіцяла не надто обтяжливу пригоду. Під нею було написано: