Марика так замилувалася красою краєвиду, що постав перед нею, що на мить забула про Трояна й Прошку, і про те, що вона сама прийшла сюди не на прогулянку. Дівчинку повернув до дійсності голосний клич. Відбившись від гірських виступів, він помножився луною. Не встигла Марика отямитися, як зверху на неї впала сітка.
Дівчинка спробувала вибратися, але заплуталася ще більше.
— Агов, що за жарти? Я не риба, щоб ловити мене неводом, — сердито крикнула вона.
У цей час сітка різко затяглася. Марика зойкнути не встигла, як хтось невидимий підняв її догори. Полонену дівчинку без особливих церемоній гепнули об землю, наче лантух із картоплею.
— Чи не можна обережніше? — скрикнула Марика й знову спробувала послабити пута, але не так сталося, як гадалося.
Через дірки в сітці дівчинка побачила, як над нею схилилися двоє дикунів в одязі, зшитому зі шкур. Обличчя чоловіків були чимось схожі. На обох застиг суворий вираз, а різкі риси здавалися грубо висіченими з каменю. Горці безсоромно розглядали бранку. Один із них тицьнув у неї пальцем, немов бажаючи впевнитися, що вона йому не привиділася.
— Гарний улов, — схвально сказав він.
Його співтовариш мовчки схопив за мотузку й поволік Марику по кам'янистій стежці. Перший горець пішов слідом.
— Ой! Мені ж боляче! Випустіть мене. Я піду сама, — попросила дівчинка.
Замість відповіді конвоїр, що йшов позаду, злегка штовхнув її ногою й знову мовив:
— Гарний улов.
— Та що з вами! Ви що, не розумієте людської мови? Я нікуди не втечу. Випустіть мене зараз же! — наказала Марика.
— Ти й так не втечеш, — похмуро зауважив горець.
Марика зрозуміла, що сперечатися марно. Вона стислася в грудку, щоб зробити удари не такими відчутними, але від гострих каменів неможливо було врятуватися. Марика не знала, коли все це закінчиться. Вона вже не міркувала, де вона й навіщо. Залишився тільки біль і нові удари об камені.
Нарешті все припинилося. Марика відчула, як пута послабли. Дівчинка відкрила очі. Її притягли в печеру. Незважаючи на ясний день, тут панував напівморок.
— Пити, — попросила вона, і її свідомість знову затьмарилася.
Відчувши на обличчі бризки води, Марика отямилася. Вона лежала на тапчані. Над нею схилилася жінка з таким самим грубим і суворим обличчям, як у чоловіків. Жінка піднесла Мариці до губ флягу. Дівчинка жадібно припала до води. Вона не встигла втамувати спрагу, як флягу забрали.
— Прочухалася, — з полегшенням сказала жінка й накинулася на чоловіків, що притягли Марику.
— Недоумки! Ідіоти! Ви ж могли забити її до смерті! Що, схотілося до ідола? — викрикувала вона, даючи чоловікам дубця всим, що потрапляло під руку.
Марика із вдячністю дивилася на свою рятівницю. Вона була впевнена, що всі муки залишилися позаду. Дівчинка прикрила очі. Усе тіло боліло. Марика поринула в забуття. Опам'яталася вона від гучного стукоту. Дівчинка не відразу зрозуміла, куди вона потрапила й що відбувається. Її підхопили й понесли з печери.
День був теплий і дуже сонячний. Опинившись на повітрі, Марика з майже дитячою радістю підставила обличчя вітерцю. Він пестив прохолодою її щоки й грав пасмами волосся.
Троє тубільців відчайдушно били у величезні тамтами. Бій барабанів складався у своєрідну музику. Ритм заворожував, і ті, хто зібрався, притупували й приплескували в такт. Усе плем'я стало в коло, Марику вштовхнули в середину.
Ноги в неї підкосилися. Вона б упала, якби її не підтримала жінка, що дала їй напитися. На вигляд вона не поступалася силою чоловікам.
Зі спини її мускулисту фігуру з міцними біцепсами можна було переплутати з чоловічою.
— Стояти можеш? — суворо запитала жінка, коли Марика нарешті знайшла рівновагу.
— Так. Спасибі,— сказала дівчинка.
— Спасибі? За що? — зачудувалася та.
— За твою доброту.
Серед тубільців пролунали смішки й шепотіння:
— Лія добра… Справжня добрячка…
— Стуліть пельки! — прикрикнула на них жінка, яка явно була тут проводиркою.
Уперед виступив юнак, чий атлетичний торс вкривала леопардова шкура.