— Ліє, навіщо ти нас затикаєш? Хіба ми прийшли сюди не за тим, щоб повеселитися? — з викликом запитав він.
У руках у жінки де й узявся ніж.
— Кому тут ще весело сміятися наді мною? — запитала Лія, зі злостю витріщившись на сміливця.
Він відвів очі, а проводирка нагородила поглядом тих, хто зібрався. Ніхто не вимовив ані слова. Барабанщики продовжували відбивати ритм. Розмірений перестук заворожував. Усі, наче нічого й не сталося, знову почали притупувати в такт.
— Ведіть! — наказала проводирка.
Коло розступилося, і в нього стусанами вштовхнули горців, які притягли Марику до печери. В руках вони тримали грубо збиті носилки, вистелені шкірою. Обличчя чоловіків зберігали колишній, суворий вираз, але в очах з'явився зацькований і водночас озлоблений погляд, як у пійманого звіра.
Горці поставили носилки біля проводирки. Лія оглянулася на Марику.
— Сьогодні твоє свято, — сказала вона й кивком наказала зайняти почесне місце на носилках.
Не знаючи місцевих звичаїв, Марика не наважилася запитувати, куди її збираються нести. Вона покірно сіла на носилки.
Горці попрямували нагору по широкій стежці. Попереду йшли барабанщики. Задаючи ходу темп, вони продовжували бити в барабани, підвішені через плече на широких ременях. Слідом несли носилки з Марикою. За ними прямувала Лія, а далі рухалася решта одноплемінників. Корячись ритму, вони безперервно пританцьовували в такт чітким ударам. Місцями стежка звужувалася, і тоді подорожани ставали ланцюжком, один за одним, але навіть на кручі ніхто не припиняв свого простого танцю.
Марика судомно вчепилась у поперечини носилок, намагаючись не дивитися вниз. Від висоти перехоплювало дух. Дівчинка воліла зійти з носилок і йти пішки, але боялася порушити звичай горців і тим самим скривдити їх.
За черговим поворотом дороги очам Марики відкрився залитий сонцем майданчик. Він був пласким і доволі просторим, щоб на ньому вмістилося все нечисленне плем'я. З одного боку майданчика височіла гранітна скеля, біля якої буяли зарості рододендрона, рясно посипані біло-рожевими квітами. З іншого — зяяла прірва, а за нею відкривався гірський пейзаж надзвичайної краси.
Далеке пасмо тонуло в серпанку. Його покриті снігом вершини були як хмари: настільки ж легкі й повітряні. На найближчих схилах росли маслинові дерева. Згори вони були схожі на кругленьких зелених ягничок, що розбіглися по долині. Картина виглядала заспокійливо, і тільки рівномірний перестук барабанів додавав тривожну ноту у спокій, що панує тут.
Процесія попрямувала до скелі. Сонце висвічувало злами граніту, і від цього здавалося, наче на кам'яній стіні висічений величезний суворий лик. Сама скульптор-природа попрацювала над цим портретом. Його риси були чимось схожі на грубі обличчя горців.
Барабанщики поклали тамтами на землю і з новою силою віддалися музиці. Горці утворили півколо й почали підспівувати в такт барабанному бою. У гортанних звуках, що злітали з їхніх губ, слів не можна було розібрати. А може, у цьому співі й не було змісту, а лише відчуття причетності й невимушеності.
Марика піднялася з носилок. Після небезпечного переходу по гірській кручі було приємно відчути під ногами твердий ґрунт.
Музика набирала темп. Руки барабанщиків миготіли над тамтамами, наче в'юнкі птахи. Ритм заворожував. Дівчинці схотілося притупувати й підспівувати разом з усіма.
Лія простягнула їй батіг.
— Тримай.
Марика розгублено подивилася на нагайку із сирицевої шкіри.
— Навіщо? — запитала вона в проводирки.
— Сьогодні твій день, — сказала Лія.
— Давай! Давай! Давай! — скандували горці, у нестямі віддаючись танцю.
— Що я повинна робити? — запитала дівчинка.
Ті, хто стояв ближче й розчув її запитання, засміялися. Лія кивнула убік носіїв Марики.
— Учора вони ледве не забили тебе до смерті.
Марика усвідомила, чого від неї чекають.
Увесь цей хід було затіяно, щоб покарати винних. Дівчинка легенько, щоб не заподіяти болю, вдарила спочатку одного, потім іншого горця й простягнула батіг Лії.
Бачачи подібне нехтування помсти, горці почали нарікати. Навіть барабанщики зповільнили темп, і барабанний дріб затих. Лія не поспішала забирати батіг. Вона витріщилася на дівчинку і з презирством запитала:
— Ти що, зовсім не вмієш радіти?
— Якби батіг був у мене вчора, я відлупцювала б їх із великим задоволенням, — сказала Марика, кивнувши убік винних.
— Що змінилося сьогодні? — поцікавилася проводирка.
— Учора мені потрібно було захищатися, а сьогодні беззахисні вони.