Напевно, всі дороги в Позачасовості ведуть до одного кінця. Дівчинка на прощання подивилася на небо. Яке ж воно блакитне й безкрає! Дивно, але Марика не відчувала ні страху, ні образи, а тільки смуток. Вона перевела погляд на суворий лик на скелі. У грі сонячних відблисків їй здалося, що з ока ідола тече сльоза.
— Навіть гори плачуть, дивлячись на вас, — сказала дівчинка.
Барабанщики знову вдарили в тамтами. Дівчинка закрила очі і зціпила зуби. Вона знала, що не буде ридати й молити про пощаду, як і чоловіки, що стоять поруч.
Глава 9
Джерело
Повітря знову завібрувало від бою барабанів. Це означало, що прийшла пора Мариці попрощатися з усім, що їй було дорогим у цьому житті. Вона згадала Гліба й побажала йому щастя з іншою дівчиною. Вона подумки попрощалася з названою матір'ю Агнесою й навіть із шкідливою гувернанткою мадам Стилет. Марика подумала про Прошку з Трояном, усім серцем сподіваючись, що їм пощастить більше, ніж їй.
Раптово барабанний бій перервав дзвінкий дитячий голосок:
— Вода! Вода!
Музика обірвалася. Усі погляди звернулися до суворого гранітного лику на скелі. З очниці ідола, як сльози, струменіла вода. Юрбою пронісся шепіт.
— Джерело… Джерело прокинулося…
Кілька митей усі стояли, не ворухнувшись, а потім заціпеніння спало, і люди кинулися до скелі. Кожен хотів дістатися до джерела першим. Відпихаючи один одного, вони набирали воду в пригорщі. У товкотнечі люди більше розхлюпували дорогоцінну вологу, але з усіма, кому вдавалося зробити хоча б один ковток, відбувалося чарівне перетворення. Щасливчики більше не лізли по головах, а допомагали напитися іншим. Дорослі підсаджували дітей. Над горами, підсилюючись луною, рознісся задерикуватий сміх.
Лише засуджені до страти стояли, не беручи участі в загальних веселощах. Здавалося, про них забули. У Марики більше не залишилося сил стояти. У голові скаламутилося, і дівчинка повалилася на каміння.
Вона опам'яталася тому, що хтось змочив її обличчя прохолодною водою. Над Марикою схилилася Лія. Вона підняла голову дівчинки й піднесла до її губ флягу:
— Попий.
Дівчинка зробила кілька ковтків і відчула, як до неї повернулися сили. Біль від забитих місць раптово відпустив. Усі садна й синці зникли, як під дією чарівних сил. Марика підвелася. Її оточували ті самі люди, і все-таки вони були іншими. Куди подівся суворий, запеклий вираз облич! Риси їх раптом розгладилися і пом'якшилися, а в очах всіх цих людей сяяла непідробна радість.
— О велика феє, ми всі перед тобою в неоплатному боргу! — Лія низько вклонилася.
Слідом за нею всі зігнулися в шанобливому поклоні.
— Яка ж я фея? — посміхнулася Марика. — Була б я феєю, мене б не притягли в сітці, як лантух із картоплею.
— Твоя правда. Ти ніколи не вибачиш нам. Ми не варті твого прощення, — похмуро сказав горець, який взяв у полон дівчинку.
— Ми не варті тебе. Ми заподіяли тобі так багато болю, — луною підхоплювали інші.
— Та ні ж! Ви вилікували мої рани, і я вдячна вам за це, — щиро вигукнула Марика.
Вона не припиняла дивуватися, наскільки перетворилися ці люди. Їх наче підмінили. Вода в джерелі точно мала чудодійні властивості.
— Це джерело чарівне? — запитала дівчинка.
— Так. Це джерело живої води. Воно тривалий час було в полоні скель, але завдяки тобі пробудилося знову, — сказала Лія.
— Спасибі тобі, рятівнице джерела, — підхопила юрба.
— Чому ви дякуєте мені? Я ж нічого не зробила. Джерело саме пробило собі шлях крізь скелі,— сказала Марика.
— Ні. Ніщо у світі не трапляється саме собою. Усе взаємозумовлено. Над нами тяжіло стародавнє закляття. Відтоді, як у наших предків відібрали джерело, ми не знали, що таке любов. Ти нам її повернула.
— Але за що вас спіткала така кара?
— Послухай нашу історію. Вона стара, як гори, і чорна, як беззоряне небо. Але вона послужить наукою всім, хто ставить силу вище доброти, — сказала Лія й повела розповідь.
«Давно-давно, у ті часи, пам'ять про які дійшла до нас тільки в легендах і казках, в Орлиних горах жило вільне плем’я. Люди гір жили осібно й ніколи не спускалися на рівнину. Гори давали їм усе: дах, їжу й одяг для тіла, красу, волю й натхнення для душі. Щоранку вони промовляли молитву за те, що їм даровано новий чудесний день. І воістину, кожен день був для них прекрасним. Люди вміли радіти. Стан щастя був для них таким же природним, як уміння дихати.
Тому, хто вміє знаходити радість навіть у малому, дарується велике. У горах забило чудодійне джерело. Його вода лікувала тілесні рани. Люди гір славили богів за цей чудесний дарунок. Тепер вони жили, не знаючи хвороб, і кожен сам вирішував, коли йти в інший світ.