Ратмир не хотів, щоб переговори з горцями починалися із кровопролиття, але з іншого боку, тільки так можна було переконати упертюхів здатися.
— Вільне життя скінчилося, — сказав він. — Щоб ви зрозуміли, що ми не жартуємо, іди до своїх і розповіси про все. Даю тобі часу, поки сонце не підніметься ген над тією вершиною. Якщо ваші люди не прийдуть сюди по-доброму, ми самі підемо до них. І тоді розмова піде по-іншому.
Перемагаючи біль, Кір попрямував стежкою вниз. Він втрачав багато крові й швидко слабнув, але не дозволяв собі зупинитися. Він повинен був попередити плем'я про зраду, щоб бандити не вдерлися зненацька.
Уже на підході до печери його помітили жінки.
— Що з тобою? Ти поранений? — кинулася до Кіра його дружина Дарина.
— Там Ратмир. Біля джерела, із ним озброєні люди, — насилу вимовив Кір і впав на землю.
— Тобі потрібний ковток цілющої води! Хто-небудь, збігайте до джерела, — заблагала Дарина.
— Ні. Ратмир не дасть. Їх багато, — прошепотів Кір і знепритомнів.
Вражені новиною, люди зібралися навколо Кіра.
— Hi! Будь ласка. Не йди. Ти ще молодий! — скрикнула Дарина, обмиваючи його рану слізьми.
Якби в селищі був хоча б ковток живої води! Але її не зберігали. Джерело було неподалік, і якщо була потреба, усі ходили до нього.
Уперше люди гір пізнали, що таке страх. Вони ніколи не воювали, й убивство здавалося їм дикістю. Зараз вони опинилися перед жахливим вибором і розгубилися. Вождь племені першим отямився й заговорив:
— Ми заховаємося в горах і нападемо на загарбників так само раптово, як і вони на нас. Ми будемо так само нещадні, як вони, їм не втекти від розплати. Ми будемо мститися.
Незвичне слово різонуло слух. Люди Орлиних гір не знали помсти, але їм не залишили вибору. Час наступав на п'яти. Сонце вже майже дісталося гірської вершини. Утім, горцям не потрібні були довгі збори. Плем'я знялося з місця й попрямувало стежкою геть від обжитого місця.
Дарина була в розпачі. Вона не могла піти разом з іншими. Кір втратив занадто багато крові.
— Я повинна роздобути води, інакше він загине, — сказала вона.
Люди гір розуміли, що смерть уже стоїть біля Кіра. Він був, як і раніше, без свідомості. Риси обличчя загострилися.
Вождь звернувся до залитої слізьми жінки:
— Дарино, Кірові вже не допомогти. Ходімо з нами.
— Ні! Я зумію пробратися до джерела.
— Послухай голос розуму. Ходімо з нами. Тобі не вдасться прокрастися до джерела непомітно.
— Відколи ми стали слухати голос розуму, а не серця? — вигукнула Дарина.
— Ти повинна бути сильною. Зараз не час проявляти почуття, — сказав вождь.
— Ти вважаєш любов слабкістю? — не вірила своїм вухам Дарина.
— Є час любові, а є час сили. Чужоземці показали, що наша любов ніщо перед їхньою силою. Відтепер ми повинні забути про доброту. Тільки тоді ми зможемо перемогти, — виголосив вождь.
Не слухаючи нікого, Дарина звалила чоловіка на плечі та, згинаючись під його вагою, потягла до джерела таємною стежкою. Ледь помітна стежка вилася коло самого краю скель. Іти по ньому було небезпечно, і Дарина сподівалася, що вороги не ризикнуть сюди податися.
Жінка не зупинялася й не робила привалів. Іноді провалля простиралося за півкроку від неї. Стежка була такою крутою, що Дарина насилу піднімалася нагору. Але дорогоцінна ноша додавала їй сил. Нарешті вона піднялася на майданчик, де било джерело. Люди Ратмира досі були тут. Ратмир упізнав гарненьку горянку.
— Дарина? А де інші? — запитав він.
— Я прошу тебе, дай кілька ковтків живої води. Мій чоловік поранений і потребує допомоги.
— Я велів прийти всім, — роздратовано сказав Ратмир, не звертаючи уваги на її прохання.
— Прошу тебе, будь милосердний, — заблагала жінка.
— Виходить, упертюхи вирішили мені протистояти? Що ж, милосердя не буде! Утім, ти можеш сподіватися на пощаду. І навіть нагороду. Ти станеш моєю дружиною й будеш жити, як цариця. Ти навіть не уявляєш, яка розкіш і задоволення на тебе чекають на рівнині,— пообіцяв Ратмир.
— Ми обмили твої рани, коли ти потребував допомоги. Тепер я прошу про допомогу тебе, — повторила Дарина.
— Ти хочеш, щоб я його врятував? А що я буду мати натомість? Ти кинеш його заради мене? — запитав Ратмир.
— Він мій чоловік.
— Ну й що з того? На сплату за його життя ти могла б бути поступливішою.
— Ми з Кіром — єдине ціле. Він не погодиться мене віддати, — захитала головою Дарина.