— Пробач. Ми тобі віримо, але інші люди, довідавшись про джерело, можуть принести лихо.
Раптом усі почули звук, схожий на дзенькіт дзвіночків.
На уступі, на самому краї прірви, тримаючись за руки, стояли двоє: чоловік і жінка. Одяг жінки був схожий на безперервно стікаючий водоспад. Вона заговорила. Голос її був тихий і мелодійний, як дзюрчання струмка. Але кожне слово підсилювалося луною, так що його було чутно далеко навкруг.
— Не бійтеся. Минуле не повториться. Ніхто не знайде дорогу до джерела. А якщо таке й трапиться, кожен, хто задумає зло, буде покараний. У добрих руках ця вода здатна оживити мертвого. А в руках, що несуть лихо, воно перетвориться на отруту.
Жінка й чоловік розтанули так само зненацька, як і з'явилися. Вражені люди ще довго дивилися туди, де виникло марево. Нарешті Лія звернулася до Марики:
— Дарина благословила тебе. Іди своєю дорогою.
— Спасибі,— сказала Марика й повернулася йти.
— Зажди! — гукнула її Лія.
Вона наповнила флягу живою водою й простягнула дівчинці.
— Візьми. Може, для чого знадобиться.
Горці з почестями провели Марику до того місця, де зустріли її. Попрощавшись із людьми гір, дівчинка продовжила шлях сама. Стежка довго звивалася між камінням й уступами і поступово ставала усе більш пологою.
Коли Марика спустилася на рівнину, почало смеркати. Дорога лежала через ліс. Небо ще тільки оповилося синню, і серпик місяця був ледь помітний, а в лісі вже майже стемніло. «Час пошукати місце для ночівлі», — вирішила Марика.
Її не здивували сутінки. Звідки їй було знати, що дотепер у Позачасовості не існувало ні ранку, ні вечора, ні сходу, ні заходу. Але пробудження джерела дало поштовх змінам.
Сльози ідола текли по гранітних щоках. Жива вода потрапила в жолобок під скелею й потекла далі. Це водяний годинник — клепсидра — почав відлік хвилин і годин. Тієї миті, коли годинник пішов, у Позачасовості з'явилася зміна часу доби.
Глава 10
Морок
Чорна, як смола, стежина йшла вниз, у морок. Усе живе обходило ці краї стороною. Ні птах, ні звір не наважувалися наблизитися до згубного місця. Ні травинка, ні билинка не пробивалися крізь гладке каміння, схоже на вугілля, і не ступала тут нога мандрівника. Не було сміливців, готових спуститися в морок. А якби такі знайшлися, то відкривалося це місце не кожному. Лише той міг потрапити сюди, хто всім серцем, беззастережно готовий був відректися від усього в ім'я служіння злу.
Троян ішов повільно, неначе пробирався крізь грузьку патоку. Навіть звуки не жили на цій мертвій землі. Навкруги панувала така гнітюча тиша, що часом Трояну здавалося, що він оглухнув. Із кожним кроком його дедалі більше охоплювала зневіра, а груди давив ниючий страх. Перебуваючи у статусі мага, Троян досконало навчився володіти своїми почуттями, але й він не міг струсити з себе мари. Він зіштовхнувся з силою більш могутньою, ніж найпотужніша магія.
Кожен крок наближав його до страшної мети. Для того, хто ступив на цю стежку, дороги назад не було. Та він і не бажав повертатися. Він сам обрав цей шлях і відчував трепет, чекаючи зустрічі з незвіданим без імені й обличчя. Воно не було ні звіром, ні людиною — чисте породження мороку. А може, це й був утілений Морок?
Трояну здавалося, він іде нескінченно довго. Нарешті дорога привела його до склепу. Масивні ґрати безшумно відкрилися, впускаючи гостя. Троян на мить забарився й ступнув усередину.
У просторому склепі нікого не було.
Троян із подивом відзначив, що він бачить у темряві. Раптом він почув дивний голос. Здавалося, що мовець шепоче, але в тиші шепіт ставав таким заглушливо голосним, що перетинки готові були луснути від цього звуку.
— Навіщо ти прийшов?
Троян озирнувся в надії побачити мовця.
— Я тебе не бачу. Де ти? — запитав він.
— Я скрізь. Перед тобою й у тобі. Ти — частина мене, інакше ти не пройшов би й дещиці шляху.
— Так, я твій і тілом, і душею, — підтвердив Троян.
— У тебе немає душі. А якщо й були жалюгідні залишки, ти втратив їх, коли вирішив іти сюди.
— Це я до слова, — зніяковів Троян.
— Слова мають сенс. Тобі ж бо й не знати, що слово — не порожній звук. Чого ти хочеш? Багатства? — продовжував невидимий співрозмовник.
— Ні. На землі досить скарбів, які тільки й чекають, коли їх відшукають. Місця, де вони сховані — таємниця для людей, але не для мене.
— Слави?
— Мені байдуже, знає про мене юрба чи ні. Така слава мене не приваблює,— відповів Троян.
— Влади?
— Ні. Донедавна в мене була влада, і я досить насолодився нею.