— А хто буде дев'ятим?
— Азар. Прийде час, і він стане одним із нас.
— Ти відкрив йому наші плани? — насторожився Авдій.
Гурій захитав головою.
— Ні, він ще надто юний і недосвідчений. Спочатку ми повинні обговорити все між собою.
— Добре, — кивнув Авдій. — І все-таки, чому кімната курйозів? Можна знайти місце зручніше, ніж курне горище з мотлохом.
— У Вабливу вежу не можна потрапити за допомогою магії. Отже, зрадник не зможе заскочити нас зненацька.
Глава 2
Кімната курйозів
У житті Прошки відбулося багато цікавого. Спочатку він потрапив у палац і став правою рукою принца Гліба, потім його занесло на острів Гроз. Щоправда, це трапилося помилково. Замість нього туди повинна була потрапити Марика, але Прошка не ображався. Він мріяв стати придворним чарівником. Однак, опинившись на острові, він зрозумів, що не має здібностей до магії й уже змирився з тим, що чарівника з нього не вийде, коли з'явилася Марика.
Ще в палаці Прошка був таємно закоханий у чорноволосе дівчисько, але в нього не було шансів на взаємність. Марика думала тільки про Гліба. Хіба можна змагатися з принцом? Однак тепер, коли принц був далеко, у Прошки з'явилася надія завоювати її серце. Якби тільки не учень колишнього Верховного Мага! Не можна сказати, що він був явним суперником. Марика й Азар не мали один до одного теплих почуттів, але Прошка, не без підстав думав, що, як не крути, а він Азару програє. По-перше, той був красунчиком. Стрункий, із блискучим чорним волоссям до плечей. Не те, що ніс картоплею, і ластовиння на все обличчя. А по-друге, Азар володів даром магії, а Прошка ніякими талантами не вирізнявся.
Прошка зі шкіри пнувся, щоб хоч у чомусь випередити учня чарівника, але той у будь-якому змаганні виходив першим: і силою, і спритністю, і ерудицією. Прошка зовсім зневірився довести Мариці, що він теж чогось вартий, коли власна цікавість зробила йому непогану послугу.
Поки Прошка жив на острові, він здебільшого був сам по собі. Маги не звертали на нього уваги. Він пробував подружитися з Азаром, але той поводився з підкресленою прохолодою. Зрештою, Прошка залишив свої спроби зблизитися з магом-початківцем і захопився дослідженням палацових будівель на самоті.
Іноді йому вдавалося зробити дивні відкриття: то випадково виявити таємну кімнату, то секретний хід. Він не бував тільки у вежі, яка стояла окремо, в глибині палацового парку. Одного разу він вирішив заповнити цю прогалину.
Невідомо, чому вежу називали Вабливою. Вона не виділялася нічим примітним: ані архітектурою, ані висотою. Надщерблені цегляні стіни прикрашав лише дикий плющ, крізь який ледь проглядали вузькі прорізи вікон.
До вежі вів лабіринт із самшиту. Високі кущі були акуратно підстрижені. Прошка бадьоро покрокував по посипаній гравієм доріжці, тримаючи курс на вежу. Це було неважко. Шпиль вежі височів над зеленими стінами самшиту.
Прошка майже досяг мети, коли зайшов у глухий кут. Він повернув назад, пройшов, як йому здавалося, тією самою дорогою, але замість того, щоб вийти з лабіринту, знову вперся в самшитову стіну. Проблукавши ще трохи, бідолаха зрозумів, що заблудився остаточно. Він у розпачі кидався зеленими коридорами. Вежа добре проглядалася з будь-якого місця. Вона знущально стирчала над живими стінами лабіринту буквально за два кроки, вабила до себе, але не підпускала.
Прошка раптом зрозумів, що він остаточно заблукав і навіть приблизно не знає, у який бік іти. Він спробував зорієнтуватися по сонцю, але на острові Гроз світило було ненадійним орієнтиром. Прошка вирішив покластися на долю. Він повернувся до вежі спиною, рушив по зеленому коридору й, на свій подив, незабаром побачив вихід. Прошка кинувся до просвіту.
Перед ним височіла Ваблива вежа. Прошка остовпів. Він досі не міг звикнути до дивовиж чарівного острова. Якийсь час він витріщався на стародавню, повиту плющем будівлю, перш ніж зважився підійти ближче. Він не сподівався, що масивні дубові двері відчиняться, але вони виявилися не замкненими.
Прошка прослизнув усередину. Він думав знайти тут скарби, гідні довгих блукань лабіринтом, але на нього чекало розчарування. У приміщенні нічого не було, якщо не рахувати декількох широких лав, покритих майстерним різьбленням. Зважаючи на все, сюди давненько не приходили. У вежі панувало запустіння.
У далекому куті кімнати Прошка виявив непримітні двері. Вони майже зливалися з дерев'яними панелями стін. Хлопчик надавив дверну стулку рукою й увійшов у напівтемну комірку. Звідси починалися кручені сходи. Щаблі спіраллю йшли нагору. Світло проникало лише через вузькі бійниці, і сходи тонули в напівмороці. Павуки розвісили серпанок павутини на стінах і на поручнях. Сонце просівало через неї свої промені, і в цьому освітленні колодязь вежі здавався загадковим.