— Касим ібн Дурик.
Прошка підскочив від несподіванки. Він озирнувся навсебіч і переконався, що навколо нікого немає.
«Здалося, чи що?» — подумав він і негайно одержав відповідь на своє запитання. У кишені хтось порпався. Прошка не без побоювання настовбурчив кишеню й побачив крихітку-джина.
— Ну й справи! Ти що тут робиш? — здивовано мовив Прошка.
— Перебуваю в тебе на службі,— відповів джин і зручно розташувався на долоні в хлопчика.
— Але ж тобі потрібно сидіти в глечику.
— А в мене був час туди повернутися? Ти дременув із вежі, як недоумкуватий заєць. Де тепер мій глечичок? Раніше я був ого-го! Джин із глечика. А хто я тепер? Безхатченко, голота, — заголосив ібн Дурик.
Він був настільки безутішний, що Прошка відчув себе винним.
— Давай я підшукаю тобі інший глечик, — запропонував він.
— Що?! Знову в глечик? Ото вже ні, мені й тут добре, — швидко відмовився крихітка-джин. — До того ж тобі знадобиться допомога досвідченого джина. Якщо в тебе є бажання, то давай, наказуй. Чого так безглуздо на мене витріщатися?
Прошка завагався. У нього було одне заповітне бажання, але навряд чи джинові під силу його виконати. Утім, за поспит не платять. Він поцікавився:
— А якщо мені хочеться, щоб дівчина звернула на мене увагу? Ти й це можеш зробити?
— Запросто! — вигукнув джин і клацнув пальцями.
Негайно пролунали смішки й перешіптування. У заростях хтось ховався. Забувши про джина, Прошка насторожився.
— Агов, хто там? Нумо виходь! — скомандував він і про всяк випадок приготувався до бійки.
Із-за дерева, пересміхаючись і перемовляючись, вийшли молоденькі дівчата. Із розпущеним волоссям, у вінках із польових квітів і туніках кольору молодого листя, вони були надзвичайно гарні. Прошка відкрив від здивування рот.
— Це що за диво!
— Диво, диво, — навперебій підхопили красуні, оточили Прошку й загомоніли: — Хочеш бути нашим дружком? Ставай у хоровод. Із нами не занудьгуєш. Ми майстрині танцювати. Яку з нас ти вибереш? Мене? Або мене? А може всіх відразу?
При цьому кожна з них намагалася полоскотати або вщипнути Прошку. Обімлівши від подібної безсоромності, хлопчик позадкував від настирливих дівчисьок. Тут його погляд упав на їхні ноги, і він ледь не закричав. Замість ніжних дівочих ніжок у красунь були цапині копита.
— А-а-а! Відчепіться! Відпустіть! — заволав Прошка й кинувся геть, але це тільки запалило цапоногих переслідувачок.
— Ох, який славний! Просто чарівний! Ну, ходи ж із нами танцювати, — щебетали вони, не маючи наміру залишати його в спокої.
Прошка крутився дзигою, намагаючись відбитися від загравання лісових духів, але зрозумів, що самотужки йому їх не здолати.
— Дурику, допоможи! — заблагав він.
— Касим ібн Дурик, — виправив крихітка-джин.
Увесь цей час він стояв на пеньку й незворушно спостерігав за тим, що відбувається.
— Зроби ж що-небудь, щоб вони забрали від мене свої лапи! Джин ти чи хто? — заволав Прошка.
Тієї самої миті красуні розступилися й відпустили його.
— Фу, який недоторка! — з осудом кинула одна з дівчат, а інші презирливо поморщилися. Навіть ці гримаси не псували їхніх гарненьких мордочок.
Прошка сплюнув. От же погань! Уміє зробити приємне личко. Стоять, витріщаються. Прошка кинув на них косий погляд і процідив, звертаючись до джина:
— Навіщо ти їх на мене нацькував?
— Ти ж сам хотів, щоб на тебе звернула увагу дівчина. Немає надійнішого засобу, ніж викликати ревнощі. Нехай бачить, що в неї є суперниці.
— Які суперниці?! Ти що, сліпий?! У них же копита, а в мене ні,— сказав Прошка.
— Це просто, — вклонився джин.
Прошка відчув сверблячку в ногах. Він нахилився, щоб почухатися, й остовпів. Замість ступень у нього з'явилися копита. Прошка з жахом уп'явся на свої, але водночас не свої ноги, а потім заволав:
— Ах ти шахрай! Що ти наробив!
— Копита, як ти хотів, — безневинно відповів джин.
— Я хотів?! Отже, вдаємо дурника?
— Касим ібн Дурик, — виправив його джин.
— Я тобі зараз такого дурика покажу, не зрадієш. Нумо поверни мені мої ноги.
Тим часом лісовим духам Прошка в такому вигляді явно сподобався.
— Який красунчик! Принада! Надзвичайно! Тепер ти з нами, — заворкотали вони й почали знову наближатися до Прошки, безсоромно підморгуючи йому.
— Агов! Ви чого? Я не ваш, — пробуркотів Прошка, задкуючи від настирливих дівуль. — Дурик, забери ж їх від мене!
І тут у нього за спиною хтось гаркнув: