— Тьфу ти, темрява яка! — невдоволено вигукнув знайомий голос.
— Прошка? — здивувалася дівчинка.
— Марико, ти? — ще більше здивувався Прошка.
— А хто ж іще? Я тут. Іди сюди.
— Зараз. У якийсь бурелом потрапив. Нічого не видно, — поскаржився Прошка.
Незабаром він вибрався на просвіт й побачив Марику. Друзі кинулися один до одного. Вони обійнялися, як після довгої розлуки.
— Як ти тут? У тебе все в порядку? — запитав Прошка.
— Угу, а ти?
— Ну, у цілому нормально, — зніяковів Прошка.
— Треба ж було так зненацька зустрітися, — радісно сказала Марика.
— Так, чисте везіння, — підтакнув Прошка.
Вони не знали, що неподалік перебуває і Троян. Почувши голоси, він спочатку здивувався. Зустрітися вночі в лісі було рідкісною удачею, але незабаром він зрозумів, що везіння тут ні до чого. Ця зустріч була невипадковою. Тут Трояну доводилося приймати умови гри, які диктував хтось інший.
— Здається, усі в зборі? — запитав Троян, виступаючи з-за дерева.
— Троян?! І ти тут?! От чудово! Я така рада, що ти цілий і неушкоджений! — вигукнула Марика.
Непідробна радість у голосі дівчинки зачепила Прошку. Йому здалося, що Трояна вона зустріла з більшим захватом, аніж його.
У світлі зірок Троян розгледів лігво під корінням дуба.
— Я бачу, ви тут уже облаштувалися.
— Вогнище б розпалити, — сказав Прошка.
— На жаль, магія тут не діє,— поскаржився Троян.
— А навіщо магія? Я й без магії обійдуся, — заявив Прошка, задоволений, що він хоч у чомусь перевершує суперника.
Він був мастак розпалювати вогонь за допомогою тертя паличок. Діти без проблем набрали сушників. Хмиз зайнявся швидко. На галявині запалало багаття. Сухі гілки весело потріскували. Вогонь розігнав темряву. Відсвіти багаття падали на обличчя дітей. У спалахах Марика помітила на обличчі в Прошки синець.
— Де ти так розбився? На тебе що, напали? — співчутливо запитала дівчинка.
— Загалом, так, — туманно відповів Прошка. Йому не хотілося заглиблюватися в подробиці своєї пригоди.
— Хто?
— Розбійники, — злетіло в Прошки з язика.
Він не збирався брехати. Це вийшло саме собою.
Погляд Трояна був прикутий до шкіряної фляги на поясі в Марики. Вона була схожа на ту, яку йому подарував Морок.
— Звідки в тебе це? — запитав він, безцеремонно перебивши Прошку.
— Мені дали люди гір. Якби ви знали, який це дивний народ! — сказала Марика.
Вона вже встигла забути про приниження й страждання, які їй заподіяли горці. Та вона й не вважала їх винними. Вони стали іншими, відкритими й добрими. Що ж звинувачувати їх за старі гріхи?
Марика відстебнула флягу від пояса й простягла Прошці.
— Візьми. Це жива вода. Змаж синець, і все минеться.
— Жива вода? — перепитав Троян.
У нього негайно майнула думка, що фляги можна обміняти. Не варто витрачати дорогоцінну вологу марно. Він глумливо звернувся до Прошки:
— Ти, виявляється, пестунчик? Чого й казати, серйозна рана, щоб витрачати на неї живу воду.
Прошку зачепив його глузливий тон.
— Нічого зубоскалити, — огризнувся він і звернувся до Марики: — Забери. Ще знадобиться.
— Як хочеш, — ніяково знизала плечима дівчинка.
Вона збиралася знову пристебнути флягу до пояса, коли Троян попросив:
— Дай подивитися. Здається, на ній написані якісь руни? На острові Гроз я вивчав давні мови. Може, вдасться прочитати, що там написано.
Марика довірливо простягнула флягу. Троян сів ближче до вогню й удав, що заглибився в розшифровку знаків. Перше враження його не обдурило. Фляга до дрібних деталей повторювала ту, яку він ховав за пазухою. Вправність рук і він отримає подвійну вигоду. По-перше, ніхто не зможе звинуватити його в тому, що він отруїв дівчисько. Вона й знати не буде, що носить на поясі не ліки, а отруту. А по-друге, він одержить живу воду — не останній засіб, коли втрачене безсмертя.
Поки Троян робив вигляд, що читає руни, Марика продовжувала розпитувати Прошку.
— Як же ти відбився від розбійників?
— Довелося, — скромно сказав Прошка. Не міг же він зізнатися, що прибрехав заради дотепу.
Троян відразу зметикував, що Прошка бреше, щоб похизуватися перед дівчиськом, але з цього можна було отримати користь. Якщо підохотити цього роззяву, щоб він заливався солов'єм, флягу легко підмінити.
— І скільки ж було розбійників? — запитав Троян.
— Із десяток, — не моргнувши оком, випалив Прошка.
— Ого! Невже десяток? — зачудувалася Марика, а Троян посміхнувся: