— Слабуватий ти для десятка. Зізнайся, ти так швидко від них давав драпака, що черевики втратив.
Шпилька не залишила Прошку байдужим.
— Я давав драпака? Та що ти знаєш! Я, може, їх десятка два розкидав. Подивився б я на тебе, як би ти бився, коли б на тебе напали з усіх боків.
— От і розкажи, як же ти з ними впорався? — продовжував підбивати його Троян.
— Як треба, так і попорався, — буркнув Прошка.
— Правда, розкажи, — впросила Марика.
І тут Прошку понесло. Слова полилися самі. Він і не підозрював, що має настільки багату уяву.
— Я одного бац! Другому під дих дав. Поки вони очухувались, на мене інші з двох боків, от із такими кулацюгами. Ну, думаю, мені лиха не минути, а потім зметикував. Присів, і ці злодії один одному носи розквасили й повалилися на землю, наче спілі груші з гілки. А я тим часом ціпок схопив і давай їх лупцювати. Розкидав на усі боки.
— А черевики де втратив? — поцікавилася Марика.
«Нав'язли їм мої черевики», — подумав Прошка, а вголос сказав:
— Поки я бився, вони в мене з ніг поспадали. Мені було ніколи їх у траві шукати і знову натягати. А цим повішеникам тільки того й треба. Вони як зачули, що з мене їм одержати нічого, так схопили черевики й драпонули. Хоч якийсь, а грабунок. Я за ними погнався, та куди там. Вони ж ліс, як свої п’ять пальців, знають. Поховалися з переляку. Довелося мені босим іти.
Трояну було смішно слухати подібне вихваляння. У розповіді не було і сотої частки правди. Він міг обдурити тільки таку довірливу дурепку, як Марика. Колишній Верховний Чарівник дивувався, з якими ідіотами йому доводиться мати справу. Втім, це було йому вигідно. Дурнів легше водити за ніс. Він простягнув Мариці флягу.
— Розібрав, що там написано? — запитала дівчинка.
— Так. Цю флягу в тебе ніхто не може відняти, якщо ти не віддаси її з власної волі,— сказав Троян.
Це було правдою, як і те, що він її не відняв. Марика сама вручила флягу йому в руки.
— А що було з тобою на тій моторошній стежці? — запитала дівчинка в Трояна.
Усю поважність із Прошки як цебром води змило. Він не сумнівався, що поряд із розповіддю Трояна історія з розбійниками здасться дитячою пригодою. Судячи з напису на камені, Трояну довелося зустрітися з незвичайним супротивником. Навряд чи він буде виявляти скромність.
Троян подумки відзначив, що в душі у Прошки проросло насіння ревнощів. Це треба мати на увазі. Недарма Морок казав, що любов служить світлу, а ревнощі — пітьмі. Він подивився Мариці в очі і з напускною байдужістю мовив:
— Не хочеться згадувати. Головне, все позаду.
Навіть якби Троян у всіх кольорах описав найнебезпечніші пригоди, битву з драконом або бій із цілою збройною армією, і тоді його розповідь не створила б сильнішого враження, аніж ця скупувата фраза. Кожному було зрозуміло, що випробування Трояна не було схожим на приємну прогулянку, тому його скромність викликала повагу.
— Бідолаха. Видно, тобі довелося несолодко, — пожаліла його Марика.
Прошка зовсім знітився. Він корив себе за дурне красномовство. Хто штовхав його розписувати вигадану бійку з розбійниками? Можна було б так само мимохідь кинути, мовляв, довелося нелегко. Самі бачите. Все, як кажуть, на обличчі. Тоді й брехати не довелося б, і виглядав би героєм. А тепер знову виходить, що Троян — скрізь у почестях, а сам він брехун, ні більше, ні менше. Усі його зусилля завоювати прихильність Марики втратили свій сенс.
— Давайте спати, а то ще невідомо, чого завтра чекати, — тужно сказав Прошка, укладаючись на підстилку з сухого листя.
Усі наслідували його приклад. Денна втома давалася взнаки. Незважаючи на переживання, Прошку незабаром зморив сон. Уві сні за ним ганявся фавн верхи на вороному коні, а цапоногі дівулі танцювали кадриль разом з лицарем.
Троян також задрімав. День закінчився надзвичайно вдало. Він ще раз переконався, що не даремно зважився звернутися по допомогу до Мороку. По-перше, він довідався, хто є його справжнім ворогом. Страшно подумати, що сталося б, якби він пристрелив альбатроса. А по-друге, він одержав гарний урок: не варто покладатися на магію. Хитрість і підступництво допоможуть досягти мети там, де чаклунство безсиле.
Тільки Мариці не спалося. Вона прислухалася до шерехів і стежила, як переливалися червоним кольором головешки під попелом. Поступово багаття остаточно згасло. Дітей оточила темрява. Раптово Мариці здалося, що вдалині зайнявся вогник.
Глава 13
Болотні вогні
Ніч сповила світ в оксамитовий плащ темряви. Вона закривала дрімотою й навівала сни. Лише десь удалині мерехтів самотній вогник. Він то загорявся, то зникав, неначе зірочка падала з небес і подавала сигнал нещастя своїм подружкам.