— Іди! Відійди геть! — гнав Троян рятувальника-невдаху.
Прошка по-своєму витлумачив його слова. Він вирішив, що Троян зі шляхетності не хоче піддавати його небезпеці. Така самовідданість викликала повагу, і Прошка з новою силою накинувся на альбатроса. Він приловчився й вдарив птаха кулаком.
Від удару чорний альбатрос розтиснув пазурі, спікірував на болотну купину, а потім злетів у небо. Троян із жахом відчув, що трясовина неминуче засмоктує його у свої глибини. Чорний альбатрос піднімався дедалі вище. Надія на порятунок летіла разом із ним.
— Ідіоте! Навіщо ти це зробив?! Не лізь не у свою справу! — сердито накинувся Троян на Прошку.
Але наївний хлопчик геть забув про напуття господарки трясовини. Він почав тягти Трояна із трясовини, але той поринав усе глибше й глибше.
— Тримайся, я тебе витягну, — тремтячи від натуги, проговорив Прошка.
Дивлячись на його зусилля, вогневушки загомоніли:
— Кинь! Іди своїм шляхом. Не лізь, куди не просять.
— Краще б ви допомогли, тварини болотні! — спересердя вигукнув Прошка, не звертаючи уваги на їхні застереження. Як часто ми слухаємо слова й не чуємо їхнього змісту!
— Ти хочеш взяти на себе частину його вантажу? — запитали вогневушки.
Прошці б задуматися над їхнім запитанням, але він не надав значення балаканині болотних вогнів.
— Ага! — бездумно брякнув він.
Тієї самої миті йому вдалося ривком висмикнути Трояна із трясовини. Тепер болотний бруд діставав йому лише по щиколотку, зате сам Прошка по щиколотку пішов у болото.
— От бачиш, разом ми виберемося. Я тобі допоможу, — не сумував Прошка.
— Звичайно, — відгукнувся Троян.
Він, на свою величезну радість, зрозумів, що найстрашніше залишилося позаду. Троян не припиняв дивуватися дурості Прошки. Чого це той кинувся йому на допомогу? Адже він явно був небайдужий до дівчиська й ревнував. За логікою, він повинен був радіти тому, що суперник загруз у болоті. А цей дурило кинувся на допомогу. Воістину, вчинки людей часто залишали колишнього Верховного Чарівника у збентеженні. Однак зараз був не час і не місце для філософських міркувань.
Троян із Прошкою ішли, обхопивши один одного в тісних обіймах. Один дивився вперед, а інший назад. Іти ставало дедалі важче. Прошці здавалося, що все його тіло скуте веригами, які з кожним кроком ставали все тяжчими. Час від часу то він, то Троян послизалися і поринали по коліно в трясовину, і тоді один витягав іншого.
Прошка наївно вважав Трояна іншим, таким, на якого можна покластися. Звідки йому було знати, що той лише використовував його. Без його підтримки колишній Верховний Чарівник не міг перебратися через зачаровану трясовину. Прожиті роки тягли його донизу. Його вигляд міг обдурити людей, але не зачароване болото. Значення тут мала не зовнішність, а внутрішнє єство. Троян лише тілом був молодий, а в душі залишався глибоким старцем.
Іти ставало дедалі важче. Грузлий бруд піднімався вже вище колін. Мандрівники знесилилися й розуміли, що довго їм не протягнути.
Світало. Вогневушки одна за одною гасли. Із настанням дня їх полишала магія, і вони перетворювалися на прості гнилушки. Раптово діти відчули під собою твердий ґрунт. Вони за інерцією зробили крок, другий і зрозуміли, що звільнилися від чарів болота. Знемагаючи від утоми, вони впали на землю.
Прошка лежав обличчям донизу, не в змозі поворухнутися. Ніколи в житті він так не втомлювався. Він почувався зовсім розбитим. Варто йому зробити найменший рух, як кожен суглоб віддавався болем.
Ледь Троян із Прошкою віддихалися, як до них підбігла Марика:
— От і все! Болото залишилося позаду, — радісно вигукнула вона, але, побачивши, як утомилися її супутники, співчутливо запитала: — Чи не в найбільшу трясовину ви заблукали? Як же вас занесло?
Побачивши Марику, Троян скипів від люті. Яка ж вона живуча! Бадьора і свіжа, навіть ніг не замочила, неначе перехід через болото був для неї лише розважальною прогулянкою. Що й казати, вдача завжди була на її боці.
— Коли ти помчала, не озираючись, ти про нас і не згадала, — з їдким докором мовив він.
— Але я не могла зупинитися. Ноги самі несли мене вперед, — виправдовувалася дівчинка.
— Легше звалити все на чаклунство, — презирливо кинув Троян.
У цей час Прошка знайшов у собі сили піднятися. Він, крекчучи, сів на траві й сказав:
— Досить сваритися. Головне, ми залишилися живими, і тепер все позаду.
Марика зойкнула й мимоволі відступила, дивлячись на Прошку переляканими очима.
— Хто ви?