Заінтригований Прошка почав лізти нагору. Що вище він піднімався, то вужчими ставали сходи. Нарешті він уперся в низькі двері. Дверні петлі натужно заскрипіли, неначе скаржилися на те, що їх потривожили, і дверцята відчинилися. За ними стояла непроглядна темрява, але Прошка, вирушаючи блукати по замку, завжди прихоплював із собою свічку. Похваливши себе за передбачливість, хлопчик промовив заклинання й запалив ґнотик. Це було майже все, чого він навчився в чарівників.
Не надто простора кімната виглядала, як склад непотрібних речей. У куті стояв згорнутий у рулон килим. Поруч тьмяно відсвічувало мутне дзеркало. За скляними дверцятами масивної шафи виднілася ціла колекція баночок і флаконів різних розмірів і форм. Усі вони були підписані. Придивившись, Прошка побачив, що багато які з них наповнені якимись рідинами. Він дістав найближчий флакон і прочитав напис на етикетці: для відрощування хвоста.
Прошка глумливо фиркнув. Кому спаде на думку відрощувати хвіст? Хіба що ящірці.
В інших склянках була мазь для розтирання мозолів на вухах, краплі для подовження черв'яків й інший нікому не потрібний дріб'язок.
Посміявшись над цінністю подібного зілля, Прошка оглянув розставлений на полиці посуд: кілька чашок, пара глиняних мисок і мідний глечик із вм'ятиною на боці. Поруч на блюдці лежало яблуко. Подивувавшись, що воно не згнило, Прошка взяв спілий плід у руки і відразу зрозумів, у чому підступ. Яблуко було зроблено з воску, але так майстерно, що від справжнього не відрізнити.
Поклавши яблуко на місце, Прошка відкинув кришку кованої скрині. Там зберігалося якесь ганчір'я. Прошка приладнав свічу й витяг із коробки старомодну мантію, яку носили за царя Гороха. Міль так ретельно проточила сукно, що цим дрантям погидував би навіть жебрак. Остаточно зневірившись у тому, що він знайде тут щось варте, Прошка заради сміху накинув мантію на плечі й остовпів.
Мантія зникла, а разом із нею й він сам. У повітрі висіли клаптики сюртука, які проглядали крізь проїдені міллю дірки. Прошка поспішно зірвав із себе накидку й ненавмисно змахнув з полиці мідний глечик. Той із гуркотом і стукотом ударився об кам'яну підлогу й покотився за скриню.
Прошка поліз за глечиком і не помітив, як вогонь свічі лизнув краєчок кинутої мантії, а потім жадібно заходився трапезувати. Коли Прошка озирнувся, хвіст мантії горів, мов смолоскип. Переляканий хлопчик кинувся затоптувати вогонь. Спочатку язики полум'я впиралися, норовлячи вислизнути з-під ніг, але незабаром знітилися і згасли. Прошка відсапався. На щастя, вогонь не встиг перекинутися на інші речі й великих збитків не завдав, але мантія… Прошка підняв шматок обгорілого сукна й важко зітхнув.
Коли він подумав про те, що буде, якщо маги виявлять пропажу, йому всерйоз схотілося стати невидимкою. Він почав міркувати, як вчинити. Спочатку він вирішив піти й чесно в усьому зізнатися, але швидко відкинув цю думку. Зважаючи на павутину, чарівники заглядали сюди нечасто. Може пройти ще років сто, перш ніж вони спохопляться шукати нещасливу мантію. Найрозумніше було приховати сліди злочину й зробити вигляд, що нічого не трапилося.
Прошка засунув залишки мантії глибше у скриню, розкидав пластівці сажі так, щоб вони не впадали в око, і критично оглянув місце пожежі. Усе виглядало пристойно, і підозр не викликало. Прошка попрямував до дверей і ледве не впав, спіткнувшись об глечик, що став причиною пожежі. Проклинаючи нещасливу посудину, Прошка підняв його й збирався поставити на полицю, коли помітив, що мідні боки сильно закоптилися.
Прошка протер глечик від сажі. Тієї самої миті із горлечка завалував дим. Від несподіванки Прошка упустив підступну посудину, але тут дим розсіявся. Із глечика виліз чоловічок розміром із мишу. На ньому був халат, білосніжний тюрбан й атласні туфлі із загнутими догори нісками. Чоловічок вибухнув лайкою:
— Світ не бачив такого криворукого володаря! Шайтан, а не хазяїн! Усі боки обіб'є, поки викличе! Я вже не кажу про те, що тільки бузувір буде підсмажувати шляхетного джина на вогні!
— Ти справжній джин? — остовпів Прошка.
— Незнищенний збирач снів, невичерпний творець перешкод, невловимий ловець вітрів, непереможний метальник слів, Касим ібн Дурик, — відрекомендувався чоловічок.
— Дурик? — перепитав Прошка.
— Касим ібн Дурик, — поправив його джин.