Марика підскочила й лоб до лоба зіштовхнулася з дивною істотою. Вона було немов вирізана з вигадливого кореня дерева. Два некліпаючі ока витріщалися на дівчинку. Замість носа в незнайомця був сучок, на якому ріс листочок. Невідома істота із зеленим листочком на носі не лякала. Марика посмикала пасмо, намагаючись звільнити його від чіпких пальців.
— Пусти. Боляче ж.
— Давай спочатку викуп. Інакше сьорбнеш горя. Я на тебе таких напастей нашлю, — пригрозила істота.
— Гірше, ніж є, однаково не буде, — сказала Марика.
— Буде, буде, — бадьоро пообіцяв незнайомець. — Мені на тебе лихо наслати — раз плюнути.
— Я сама несу іншим лихо, — смутно сказала Марика.
— Що?! Виходить, ти на моє місце зазіхнула. З'явилася, розляглась, як у себе вдома, — обурився хазяїн дупла.
— Я утомилася й хотіла відпочити.
— А навіщо тоді хизуєшся, що лихо несеш? — підозріло запитала істота.
— Я не хизуюся.
— Ага! Злякалася! Тепер відмовляєшся!
— Хто ти такий? — запитала Марика.
— Як це хто? Я тутешній дупляк, зрозуміло? — тупнув ногою новий знайомий.
— Так ти живеш у цьому дуплі,— здогадалася Марика.
— Живу? — презирливо перепитав Дупляк. — Я не живу, а наводжу страх на мандрівників. Зрозуміло? А ти самозванка.
Він виструнчився, від чого почав виглядати ще кумедніше.
— Я зовсім не збиралася займати твоє місце, — заспокоїла його дівчинка.
— Куди тобі! Ти на себе в дзеркало дивилася? Який з тебе пугач? Їй-богу, миша-полівка й та страшніша. А туди ж, погрожує,— ніяк не міг заспокоїтися Дупляк.
— Та не загрожую я зовсім.
— Саме так. Сама поміркуй, хто з нас страшніший? Ні, ти чесно скажи!
Він тицьнув у Марику сучкуватим пальцем.
— Ну, звичайно, ти, — сказала Марика.
— Отож бо, — пом'якшився Дупляк. — Боїшся?
Йому так хотілося виглядати страшним, що Марика не стала його засмучувати й кивнула. Дупляк поважно мовив:
— Отже, визнаєш, що я тут хазяїн?
— А хіба хазяїном може бути тільки той, кого бояться?
— А як же інакше? Хто ж тебе просто так поважати буде? Що більше страху можеш нагнати, то більша територія, — пояснив дупляк. — Тут місце зайняте, так що забирайся звідси, шукай собі інше.
— Боюся, що мені ніде не знайти місця. Я скрізь зайва, — зітхнула Марика.
— А я ж тут до чого? — обурився Дупляк. — Моя справа — народ лякати, а не сопливим дівчиськам життя влаштовувати.
— Я й не прошу. Дай мені тільки трохи відпочити. Я так довго йшла й дуже втомилася, — попросила дівчинка.
— Знову своєї! Сказано тобі: я жах наводжу, а не добродійністю займаюся. Варто ощасливити хоча б одну бідолаху, як пиши пропало. Уся репутація нанівець. Був жахом доріг, які несуть лихо, а став — пшиком.
— Виходить, якщо я зроблю хоч одну людину щасливою, я перестану приносити біду? — пожвавилася Марика.
Але дупляк не збирався продовжувати розмову. Він не вирізнявся ані ввічливістю, ані гостинністю.
— Досить! Моє терпіння луснуло! Забирайся звідси й швидше. Я тобі більше ні слова не скажу.
— Що ж, і на тому спасибі,— сказала Марика.
— Спасибі? Ти сказала мені спасибі? Та як ти смієш! Геть звідси! Геть! — затупотів ногами Дупляк.
Дівчинка встала й вирушила шукати іншого притулку, а Дупляк ще довго не міг заспокоїтися, пихкав і буркотів:
— У дівчиська точно манія величі. Це ж треба придумати, що вона несе лихо!
Прокинувшись, Троян не поспішав вставати. Він лежав із закритими очима й під похропування Прошки міркував, як бути далі. Його лякало те, з якою легкістю Марика пройшла через трясовину. Вона мала якусь дивну здатність виходити сухою з води. Потрібно було скоріше позбутися її, поки вона не втягнула всіх у нове випробування.
Троян розумів, що дивом урятувався на болоті. Хто знає, як розпорядиться доля наступного разу? Знати б, що має трапитися з ними у дорозі. Але, на жаль, магічний кристал канув у Лету, а з ним і можливість пророкувати прийдешні події. Колишній Верховний Чарівник був майстром інтриг, але з дівчиськом вишукані способи боротьби не годилися. Краще звернутися до простих і надійних засобів.
«Придушити б її уві сні», — подумав Троян. Думка здалася зовсім недурною. Жаль, що вона не прийшла йому в голову раніше. Після переходу через болото в нього було одне бажання — упасти й заснути.
Троян відкрив очі й побачив, що Марики на місці не було. Нічого дивного, що вона прокинулася раніше за всіх. Перехід через трясовину був для неї не настільки втомливим. Троян гнівався на те, що втратив час. Тепер доведеться чекати до ночі. Сонце стояло в зеніті, так що до кінця дня багато чого могло трапитися.