— Треба ж. Я думав, джини більші бувають.
— Куди більші?! У тебе що, очей немає? Подивися на цей глечик. Я й так там ледь уміщуюся. А якщо ти маєш щось проти мого зросту…
Джин зробив вигляд, що збирається знову залізти в глечик.
— Зажди, — поспішно зупинив його Прошка. — А ти вмієш виконувати бажання?
— Чи вмію я виконувати бажання? А для чого, по-твоєму, існують джини?
Прошка кинувся до скрині й дістав звідти залишки мантії. Джин гидливо подивився на жалюгідний клаптик смаленого сукна й запитав:
— Що це?
— Мантія-невидимка. Зроби так, щоб ніхто не помітив, що вона згоріла, а то мені дістанеться на горіхи.
— Слухаю й підкоряюся, — сказав джин і клацнув пальцями.
Залишки мантії зникли, і щось тихо дзвякнуло об підлогу. Прошка нагнувся, узяв дрібну монетку й витріщився на джина.
— Це що, мантія?
— Погіршало бідолазі,— захитав головою джин. — Ти що, мантію від монети відрізнити не можеш?
— А де ж мантія?
— Сам побажав, щоб її не помітили. Тепер її ніхто й не помітить. Повна невидимка, — ібн Дурик розвів руками.
— А це що? — простягнув монетку Прошка.
— Це тобі на горіхи.
Простодушність ібн Дурика розвеселила Прошку. Заради того, щоб познайомитися з таким кумедним джином, варто було годину блукати по лабіринту й лізти на вершину вежі. Згадавши підступну самшитову огорожу, Прошка спохмурнів. Він раптом зрозумів, що й гадки не має, як вибратися назад. Вабливу вежу було, принаймні, видно. А як відшукати вихід? Отут-то він і попадеться. Недарма кажуть, таємне завжди стає явним. Утім чого він засмутився? У нього ж є джин.
— Ти покажеш мені вихід із лабіринту? — запитав Прошка.
— Я джин, який поважає себе, а не який-небудь дороговказний клубок, — образився ібн Дурик.
Прошка піднісся духом.
— А тут є такий клубок?
— Раніше був. У кошику для рукоділля.
Джин махнув рукою углиб кімнати.
Щоб знайти кошик, довелося неабияк пововтузитися. Зате в ній лежав не один клубок, а цілих три.
— Бери червоний, — порадив джин.
— Чому?
— Синій почне водити тебе по колу, зелений приведе у Вабливу вежу, а не виведе з неї,— пояснив джин.
Поміркувавши, Прошка вирішив прихопити й зелений клубок також, щоб наступного разу не блукати.
Дивлячись, як він розпихує по кишенях клубки, джин попередив:
— До речі, май на увазі, нитки зовсім гнилі. Доведеться увесь час зв'язувати кінці.
— Нічого, зате з такими провідниками я не заблукаю, — посміхнувся Прошка.
Він дедалі більше переконувався, що прийшов сюди не дарма, й дивився на зібрану тут колекцію з більшим інтересом, аніж раніше.
— Невже тут усі речі чарівні?
— Узагалі-то це кімната курйозів. Якщо простіше, то марних магічних дрібниць, — сказав ібн Дурик і додав: — Особисто я потрапив сюди помилково.
Прошка взяв із полиці чашку й підніс до світла. Чашка, як чашка. На вигляд у ній не було нічого примітного. По краю малюнок із дрібних квіточок. На боці ледь помітна тріщинка. Таку можна зустріти мало не в кожному будинку.
— А в чому секрет цієї чашки? — поцікавився він у джина.
— Вона наповнюється будь-яким напоєм, яким забажаєш.
— Оце так! — зрадів Прошка й скомандував: — Хочу квасу.
У чашці негайно запінилася темна рідина, від якої йшов ситний хлібний дух. У Прошки аж слинка потекла. Але варто було йому піднести чашку до губ, як вона спорожніла.
— Ой, а де ж квас? — Прошка заклопотано перехилив чашку догори денцем і потрусив, неначе сподівався, що звідти виллється хоча б кілька крапель.
— Якщо чашка наповнюється напоєм, це ще не означає, що вона дає напитися, — сказав джин.
— Але ж у цьому немає сенсу.
— Я ж тобі казав: тут зібрані найнепотрібніші речі в світі. Окрім мене.
Поки Прошка розмовляв із джином, свіча догоріла. Ґнотик затремтів і згас, але темніше від цього не стало. Прошка з подивом побачив вікно, якого досі не помічав. Зовні лилося світло.
— Звідки узялося вікно? — зачудувався Прошка.
— Воно тут завжди було. Тільки вдень його не видно. А зараз на вулиці темніє, от воно й посвітліло, — пояснив ібн Дурик.
— Чому ж воно посвітліло, якщо зовні темніє? — не зрозумів Прошка.
— Дурне питання. Удень і без того видно, а от уночі потрібне світло.
— Уночі? — перепитав Прошка.
У нього по спині пробіг холодок. Невже він пробув тут так довго? Прошка вискочив на сходи й завмер. У вузьких бійницях догоряв захід сонця. У сутінках щаблі майже не проглядалися. Потрібно було квапитися.