Прошка відшукав поглядом пом'ятий мідний глечик. Він валявся на підлозі. Минулого разу Прошка так швидко втік, що навіть не встиг поставити його на місце. Хлопчик підняв глечик і потер мідний бік.
Із горлечка вилетів димок, а потім висунувся знайомий джин і невдоволено пробуркотів:
— З'явився. Утік, не відпустив, не попрощався. От і думай-гадай, чи то в глечик повертатися, чи то вказівок чекати.
— Вибач, я злякався, що вже пізно, — чесно зізнався Прошка.
— Добре вже, — полагіднішав джин, виліз до Прошки на долоню й без особливої запопадливості вклонився: — Слухаю й підкоряюся.
— Допоможи мені знайти тут щось варте уваги, — попросив Прошка.
— Навіщо шукати? Усе найвартісніше перед тобою, — виструнчився джин.
— Ти — це й так зрозуміло, але цього мало.
— Мало?! Ти знову натякаєш на мій зріст? Дарма думаєш, що якийсь джин-здоровило послужить тобі краще, — образився ібн Дурик.
— Ні на що я не натякаю. Будь ти хоч кишеньковим джином, аби тільки бажання виконував, — сказав Прошка.
— Можеш на мене покластися, — запевнив його джин.
— Скажи, тут є ще щось на кшталт мантії-невидимки? — запитав Прошка.
— Ні. А навіщо тобі? Хочеш сховатися від тих, хто сюди йде? — поцікавився джин.
— Що? Сюди йдуть? — злякався Прошка.
Джин прислухався й упевнено заявив:
— Ну так. Якщо мені не зраджує слух, шестеро, ні, семеро осіб піднімаються сходами. А слуху джина ти можеш довіряти.
Прошці здалося, що серце в нього обірвалося і пішло в п'яти. Він злякано заметушився по кімнаті в пошуках укриття. У скрині — повно мотлоху, і до того ж можна задихнутися. У шафу не втиснутися. Якби ж мантія-невидимка не згоріла! Залишалася надія тільки на джина, що незворушно сидів на кришці скрині, спостерігаючи, як його володар у паніці метушиться по кімнаті.
— Що ти сидиш, як бовдур? Ти можеш мене десь сховати? — заблагав Прошка.
— Немає нічого простішого. Стань за килим-літак, — порадив ібн Дурик і вказав на згорнутий у рулон килим у кутку.
— Це килим-літак? — радісно запитав Прошка. — Що ж ти відразу не сказав! На ньому ж можна втекти через вікно.
— Не раджу. Він зовсім старий. Дірявий, як решето. Вище, ніж на півметра над землею не піднімається. А з вежі просто впаде. Кісток не збереш.
Тепер уже й Прошка чув на сходах кроки. Часу залишалося обмаль. Він відвернув край килима й пірнув за нього. Було тісно. У ніс ударив стійкий запах пилу. Прошка ледь втримався, щоб не чхнути. Зате притулок мав і позитивні риси. Прямо на рівні очей у килимі була дірка. Прошка глянув через неї і з жахом помітив, що похапцем упустив мішок. Він вискочив з-за килима, схопив мішок і кинувся назад в укриття, та не так сталося, як гадалося. Скручений килим похилився і почав повільно падати.
Переляканий Прошка поставив його на місце. Він ледь встиг сховатися, як у кімнату один за одним увійшли маги-правителі. Прошка похолов. Серце колотилося наче скажене. Він лаяв себе за те, що загордував, ніби може обхитрити чарівників. Добре, хоч вони не заскочили його з мішком, повним добра. Утім, вони, напевно, про все здогадаються. Може, вони з самого початку його вистежили. Прошка подумки малював найпохмуріші картини, коли почув голос Гурія:
— Усі зібралися. Можна починати.
У відповідь Саватій невдоволено пробурчав:
— Що за примха збирати нас у цій дірі? Мало того, що довелося теребенитися сходами, тут навіть ніде присісти.
— Зараз потрібно думати не про зручності, а про добробут острова, — заперечив Весигон.
Прошка прислухався. Виходить, маги прийшли сюди не за тим, щоб піймати його на місці злочину? А навіщо? Чому вони зібралися не в Залі Рад, як зазвичай?
Намагаючись не виявити своєї присутності, Прошка обережно припав оком до діри. У вежі зібралися всі чарівники, крім володаря доріг Зосима. Гурій поводився так, наче він тут головний. Маг обвів усіх поглядом і сказав:
— Ми повинні вирішити, чи хочемо змін.
— Навіщо ставити питання, якщо знаєш відповідь? — посміхнувся Ксанф.
— Ми тут зібралися не для порожньої балаканини, — буркнув Братир.
— Які твої пропозиції? — запитав Проктор, дивлячись Гурію прямо в очі.
— Спочатку я хочу послухати вас, — сказав Гурій і повернувся до Весигона, який стояв поруч.
— Я, як усі,— зніяковів той.
— Може, стерти дівчинці пам'ять? — не надто впевнено запропонував Саватій.
— Ти забуваєш, що ми маємо справу не з простою смертною, а з Обраною, — нагадав Весигон.