Протягом наступних шести років старий дедалі глибше опускався в пітьму Альцгеймера. Якщо він прикидався, то його виступи були блискучими. Нижче й нижче він спускався низхідними шляхами до нестриманості, нескладності мовлення, частих вибухів гніву, втрати пам’яті, втрати можливості їсти самотужки, втрати особистості. Він поринув у дитинство, а згодом у порожнечу і проводив свої дні прикутим до інвалідного візка. Живчик бідкався над неминучою втратою унікального дорогоцінного пацієнта. Улітку, за рік до цих подій, з Берні сталося разюче повернення до життя. Його змарніле обличчя знову пожвавилось, і він почав вимовляти різкі безглузді склади. Аббалах! Ґорґ! Маншан! Ґор! У нього з’явилося бажання їсти самотужки, він намагався ходити, тинявся навкруги і заново знайомився з оточенням. За тиждень його слова стали розбірливішими, він вимагав, щоб його одягнули у власний одяг і почав ходити сам у туалет. Набрав вагу, здобув сили, знову став надокучливим. Тепер часто впродовж одного дня стан його здоров’я змінювався і коливався між останньою стадією хвороби Альцгеймера та станом, притаманним для звичайного, хоча й похмурого вісімдесятип’ятирічного чоловіка. Берні схожий на людину, що відвідала Лурду, зцілилася там, але не повернулася ще до цілковитого одужання. Для Живчика диво — то й диво. Старий покидьок іще живе і яка різниця, чи він блукає по саду, чи прикутий до інвалідного візка?
Ми наближаємося ближче, намагаючись проігнорувати сморід. Що можна прочитати на обличчі цього дивного типа? Воно ніколи не було милим, а тепер шкіра сіра, глибоко запалі щоки. Добре помітні сині вени в’ються по сірій шкірі голови і роблять її рябою, схожою на яйце чайки. Товстий ніс має невеличкий горбочок, ледь викривлений вправо, що додає враження таємничості та лукавства. Зашкарублі губи вигнулись у тривожній посмішці — посмішці палія, що планує підпалити будинок, — її, швидше за все, можна назвати просто гримасою.
Це справжній американський відлюдник із внутрішніми протиріччями, створіння обшарпаних кімнат і дешевих обідів, безглуздих неохочих подорожей, колекціонер душевних ран і травм, які накопичував і плекав. Це шпигун власних думок. Справжнє ім’я Берні — Карл Бірстоун, і під цим ім’ям він від двадцяти п’яти до сорока шести років вів постійні розбої в Чикаґо, скоюючи мерзенні вчинки заради задоволення. Карл Бірстоун — це найбільша таємниця Берні. Він не може дозволити, щоб хтось дізнався про його минуле Я, що досі живе в ньому. Берні, як і Карл Бірстоун, відчуває насолоду від жахливих розваг і мерзенних утіх, але цю таємницю він змушений приховувати в темряві своєї душі.
Тож чи є це поясненням того диво-зцілення? Невже Карл Бірстоун знайшов спосіб виповзти через тріщину зомбізму Берні й узяв на себе контроль корабля, що тоне? Людська душа містить безмежну кількість кімнат: деякі з них величезні, деякі схожі на комірчини, деякі замкнені, деякі накопичують променисте світло. Ми нахиляємось до голови у венах, кривого носа, брів, схожих на дротяну щітку, дедалі глибше поринаємо в сморід, щоб роздивитися ці цікаві очі. Вони схожі на чорний неон, виблискують неначе місячне сяйво на мокрому березі річки. У цілому виражають нездійсненне щастя, проте зовсім не людське. Тут нічим не зарадиш.
Губи Берні рухаються, досі посміхаючись, якщо це можна назвати посмішкою; він щось шепоче. Що він каже?
…фони ховаються у своїх сакгифафлених ногах і пгимгужують оші, фони скихлять фіт шаху, мої пітні сахуплені тіти. Ні, ні, се не топоможе, ши не так? О, фони — твихуни, шудові, шудові твихуни. О, який кгаєвит: шутові твихуни на фоні фохню, як фони обертають, як фони обертають і горять, так-так, там є ого така яскгафа діга нафколо фипаленохо сліду.
Можливо, Карл Бірстоун щось і розповідає, проте з його белькотіння мало що зрозуміло. Давайте вирушимо в напрямку мертвого погляду Берні — сподіваємось, це дасть нам натяк на те, що так пожвавило старого. Збудження видно по тому, як його дрючок підняв простирадло. Здається, вони з Живчиком знаходяться в синхронному режимі, оскільки обоє в цілковитій готовності, проте в Живчика причиною того є вправність Ребекки Вілас — експерта дарувати задоволення, а збудження Берні — результат споглядання крізь вікно.
Краєвид із вікна навряд чи можна порівнювати з міс Вілас. Голова трохи підведена над подушкою, Чарльз Бернсайд захоплено дивиться і бачить невелику частину газону перед рядком кленів, що розпочинають широкі ліси. Трохи далі вежами бовваніють великі повні крони дубів, кілька беріз, схожих на запалені свічки. Висота дубів і різноманітність дерев свідчать про залишки великого лісу, який колись устеляв усю цю частину країни. Як і залишки усіх давніх лісів, ліси, що простягаються на північ і схід від Макстона, розповідають про глибоку таємничість настільки низьким голосом, що просто не можливо почути. Під їхньою зеленою завісою час та спокій поглинають кровопролиття і смерть; невидиме насильство шаленіє, постійно поглинається кожним аспектом мовчазних пейзажів, які ніколи не зупиняються, а повсякчас змінюються зі швидкістю неквапливого льодовика. Усипаний опуклий ґрунт покриває мільйони розкиданих кісток, шар за шаром; усе, що росте і цвіте, зрештою перетворюється на гниль. Світи крутяться у своїх межах, і великі систематичні всесвіти гуркочуть пліч-о-пліч, кожен з них, про те не відаючи, несе користь і катастрофу невіданим сусідам.