— Так, — сказав він. — Якби Генрі, мій дядько, про якого я тобі розповідав, що живе трохи нижче вулицею… Якби він їх побачив. Генрі б знав, як це все гідно оцінити.
— То чому б йому їх не побачити? Я запрошу його сюди.
— Хіба я не сказав? — запитав Дейл. — Генрі сліпий.
Живопис повис на стінах вітальні, піднявся сходами, попрямував до спалень. Джек повісив кілька невеликих картин у ванній кімнаті нагорі та маленькій душовій на першому поверсі.
У Дейла заболіли руки від того, що він тримав рамки, доки Джек позначав місця, у яких потрібно буде забивати цвяхи. Після перших трьох картин він зняв краватку і засукав рукави, відчуваючи, як піт поволі виступає йому на чоло і спускається обличчям. Його розстібнутий комірець став зовсім мокрим. Джек Сойєр працював так само важко, як і він, а можливо, і важче, але мав такий вигляд, неначе не робить нічого важчого, ніж просто думає про обід.
— Ти колекціонер? — запитав Дейл. — І багато часу в тебе пішло на те, щоб зібрати всі ці картини?
— Я не маю належних знань, щоб бути колекціонером, — сказав Джек. — Мій батько зібрав більшість робіт у п’ятдесятих-шістдесятих роках. Моя мати теж іноді купувала, коли їй щось подобалось. Як от ця робота з ґанком, галявиною і квітами Фейрфілда Портера.
Як зрозумів Дейл, Фейрфілд Портер — це ім’я художника картини, яку вони саме витягували з Джеком із ящика і яка його дуже приваблювала. Таку картину можна повісити у вітальні. Здається, в таку картину можна навіть увійти. Як не дивно, Дейлу здалось, що якщо її повісити у вітальні, то вона тут буде навіть непомітною.
Джек був радий, що витяг картини зі сховищ.
— Отже, — сказав Дейл, — тобі їх дали твої мама і батько?
— Я успадкував їх після смерті матері, — сказав Джек, — мій батько помер, коли я був дитиною.
— О чорт, вибач, — сказав Дейл, різко покинувши світ, у який містер Фейрфілд Портер його заманив. — Мабуть, важко втратити батька в такому ранньому віці? — Він думав, цим Джек пояснив атмосферу відчуженості і самотності, яка, здавалося, завжди огортала його.
Промайнула мить, перш ніж Джек зміг відповісти, а Дейл подумав про себе як про лайно. Він навіть не уявляє, як то опинитися в становищі, у якому був Джек Сойєр.
— Так, — сказав Джек. — На щастя, моя мати була навіть суворішою.
І Дейл ухопився за чудову нагоду обома руками.
— Чим займалися твої родичі? Ти виріс у Каліфорнії?
— Народився і виріс у Лос-Анджелесі, — сказав Джек. — Мої батьки працювали в індустрії розваг. Проте ти не думай, вони були чудовими людьми.
Джек не запросив його залишитись на вечерю — і це не сподобалося Дейлу. За півтори години вони повісили останню картину. Джек Сойєр і надалі був приязним і залишався в доброму гуморі, але Дейл, котрий все ж таки був копом, відчув у привітності друга ледь помітне лукавство і непохитність щодо його минулого. Двері відчинилися тільки на маленьку щілину, а тоді, грюкнувши, зачинились. Фразою «чудовими людьми» Джек дав зрозуміти, що його батьки — це заборонена тема.
Коли обоє чоловіків зробили перерву, щоб випити пива, Дейл помітив біля мікрохвильовки кілька сумок із бакалійної крамниці Централії. Це було вже близько восьмої години вечора, час вечері в Окрузі Кулі минув щонайменше дві години тому. Можливо, Джек подумав, що Дейл уже поїв, але він був досі у формі, і це свідчило про протилежне.
Він спробував завести розмову про найважчу справу, яку їм коли-небудь доводилося розслідувати, а сам крадькома підійшов до стійки. З найближчого пакунка стирчало два червоних біфштекси з жирними прошарками. У нього гучно забурчало в животі. Джек проігнорував цей розкотистий грім і сказав:
— Торнберґ Кіндерлінґ — мені жодного разу не доводилось стикатися зі схожою справою в Лос-Анджелесі. Я дуже вдячний за твою допомогу.
Дейл зрозумів. То інші двері зачинились, а ці не прочиняться навіть на щілину. Історія і минуле тут ховалися за сімома замками.
Вони вже випили пиво і почепили останню картину. Протягом кількох годин вони розмовляли про сотню різних речей, проте в межах, установлених Джеком Сойєром. Дейл упевнений, що його запитання про Джекових батьків значно скоротило вечір, але чому? Що він приховував? І від кого він це приховував? Після того як усю роботу було зроблено, Джек йому щиро подякував і провів до машини, зруйнувавши останню надію Дейла. «Справу закрито, гру завершено, застібни ширінку», — як сказав би безсмертний Джордж Ретбун. Доки вони стояли в чарівній темряві під мільйонами сяючих зірок, Джек зітхнув із насолодою і сказав: