— Я теж не жартую! — одрізав Антоні. — Я вимагаю звільнити мене!
— Вимагаю!.. Що за мова? Тут, голубе, не вимагають, а просять, плачуть, плазують на колінах! — зашипів Кребс.
— Я постараюсь позбавити вас задоволення бачити мене на колінах!
— Я цього й не хочу, — вже спокійніше відповів капітан. — Для мене досить, що ви в моїх руках!
Він натиснув кнопку. В кабінет увійшов високий молодик у сірому костюмі.
— Містер Блек, — звернувся до нього Кребс, — це містер Райт! Його доля тепер цілком залежить від вас. Нехай він не думає, що в нас немає правосуддя або що тут — особисті рахунки! Боронь боже!.. Містер Райт, встаньте! Перед вами службовець у справах реабілітації…
Службовець у справах реабілітації! Антоні уже знав, що під цією оманливою назвою в колонії подвизаються десятки пройдисвітів — слідчих, які одночасно виконують і обов'язки суддів. Ці люди не відзначаються ні знаннями юриспруденції, ні гуманними почуттями… Але стиль їхньої роботи був для Антоні невідомий. Тепер же йому довелося зустрітися з одним із таких «слідчих» віч-на-віч.
Джон Блек, службовець у справах реабілітації, одразу ж зайнявся своєю справою.
— Містер Райт, — почав він, — ви обвинувачуєтесь у зраді і в зв'язках із державними злочинцями… Ви допомагали бандитам мау-мау!
— Це безпідставне твердження! Я вимагаю негайно звільнити мене з-під арешту!
— Ого! — засміявся Джон Блек. — Не так швидко, голубчику! Ми зовсім не граємося з вами, можете бути певні! Для того, щоб не потрапляти до нас, не треба робити злочинів! А ви вчинили злочин — допомогли важливому злочинцеві Карумбі втекти від правосуддя! Бачите, до чого привів ваш гнилий гуманізм: чорношкірий злочинець на волі, а ви — тут… І невідомо, чим все це кінчиться!
Антоні почервонів від обурення. В грудях клекотіла лють, готова вибухнути якимсь диким вчинком. Одну мить він ледве втримався, щоб не вдарити свого мучителя. Але, оволодівши собою, спокійно відповів:
— Відомо, чим кінчиться: ви відповідатимете за таке безчинство і сваволя!
Але службовець у справах реабілітації був, на диво, спокійний. Слова лікаря не справили на нього ніякого враження, його холодне обличчя, на якому, мабуть, ніколи не з'являвся рум'янець, вкрилося жовтизною. Глибокі очі дивилися на підсудного байдуже, наче на мертву річ.
— Значить, ви ні в чому не хочете зізнатися? — спокійно спитав Блек.
— Я ні в чому не винен, — відповів Антоні, — і вимагаю звільнити мене. В противному разі я скаржитимусь губернаторові і генеральному прокуророві імперії.
Службовець у справах реабілітації, здавалося, не чув, що говорив Антоні.
— Отже, ви відмовляєтесь од зізнання? — ще раз спокійно запитав він.
— Відмовляюсь!
— Що ж… — Джон Блек повернувся до Кребса. — За законами воєнного часу, його треба стратити! Але, зважаючи на те, що підсудний усе-таки білий і, на жаль, англієць, ми, я думаю, засудимо його до шестирічної каторги в одному з таборів на островах Вікторії, ну, хоча б у «Чорному екваторі»…
— Я не заперечую, — відповів Кребс і натиснув кнопку.
Ввійшов полісмен.
— Виведіть арештованого!
Лікаря вивели. Інспектор поліції трохи занепокоєно глянув на Блека.
— Ми не переборщили, Джон?
— Не бійся, друже, — відповів службовець у справах реабілітації. — Все зроблено по закону! Співчуття бунтівникам карається найчастіше півторарічним ув'язненням, але тут справа ускладнюється тим, що підсудний допоміг утекти злочинцеві, який зараз може бути й серед мау-мау.
— На жаль, ми не знаємо, де він.
— Це не має значення! — відповів Джон Блек. — Покладись на мене, Нельсон! Усе буде гаразд! Тепер комісія повернеться ні з чим!
Джон Блек вийшов. Капітан Кребс підвівся, пройшовсь по кімнаті, трохи постояв біля вікна, потім знову сів до столу і заглибився в папери. Через деякий час задзвонив телефон. Капітан зняв трубку, і обличчя його враз витягнулося.
— Міс Дженні? Будь ласка! Прошу! Вас пропустять.
Викликавши чергового, капітан наказав провести міс Ніксон, що чекала внизу, до нього в кабінет.
Кребс догадувався, чого приїхала Дженні, і лагодився відповісти їй чемно, але твердо — хай ця примхлива дівчина зрозуміє, що це управління поліції, а не брукомвілський маєток, а він, Кребс, — інспектор поліції! «Напевно, сльози литиме», подумав капітан і поморщився, як від зубного болю — він страшенно не любив сліз.
Але капітан помилився. Дженні не плакала. Привітавшись, вона сіла навпроти інспектора поліції і тихо запитала:
— Віконте, це ви розпорядились арештувати Антоні Райта?