Тільки Туку й Комебі, уважно оглядаючи місце бою, на хвилину затримались.
Вони вже хотіли йти, коли здалеку долинув глухий гул моторів. Комебі зупинився і почав прислухатися.
— Машини, — промовив він. — Через кілька хвилин вони будуть тут!
Комебі й Туку кинулися в гущавину і причаїлися.
Рев моторів наближався. Солдати захвилювалися. Вже майже розвиднілося, коли з-за повороту викотилися два броньовики і зупинилися біля машини. З переднього виліз офіцер. Назустріч йому кинулися обеззброєні солдати…
— Що сталося? — вигукнув здивований офіцер.
Солдати навперебій почали розповідати про свої нічні пригоди. І кожен намагався зобразити справу так, наче вони витримали жорстокий бій, убили щонайменше два десятки мау-мау і здалися тільки тому, що на них напало сотні дві чорношкірих розбишак.
Далі Комебі й Туку не слухали. Вони наздогнали своїх товаришів і, розповідаючи про все, що почули, рушили з ними.
Антоні, Туку й Джомо йшли поряд, продираючись крізь зарослі.
— Як тобі пощастило нас визволити, Джомо? — спитав Антоні. — Ти так раптово зник, а потім так несподівано з'явився, що все це скидається на чудо.
— Ніякого чуда немає, — всміхнувся Джомо. — Коли ми вискочили з машини і побачили, що вас захоплено, Комебі відразу ж подав сигнал своїм людям… Цей сигнал був переданий тамтамами нашим постам, які й перерізали дорогу. Як бачите, все кінчилося щасливо… — Але ж звуки тамтамів почули вороги!.. Отже, повстанці самі себе викрили?
— Так, — погодився Джомо, — вони себе викрили. Але ж іншого виходу не було! Інакше ви загинули б!
— А як же ти встигав пішки за нами? Ніяк не розумію.
— А я пішки й не йшов, — відповів Джомо. — Я причепився ззаду на машину, яку вів офіцер. Він і не підозрював, що я стежу за кожним його рухом. І мені зовсім не важко було в потрібну мить вистрілити в нього…
Коли перші промені сонця бризнули на землю, повстанці були вже на галявині, де півколом стояло кілька великих куренів. До Джомо з радістю підходили його давні товариші по загону. Багато нових людей з цікавістю дивилися на велетня-ватажка і на бородатого мзунгу, що подружив з неграми.
Нтомбі, дружина Комебі, принесла втікачам сніданок: пошо, амасі, смаженого м'яса і печених бананів. Весь табір оточив прибулих. Дітлахи юрмилися навколо Антоні: такої довгої і густої бороди їм ніколи не доводилося бачити. Найсміливіші простягали руки, щоб погладити її, але відразу ж з острахом ховалися за спини товаришів.
Антоні скоро набридло бути в центрі уваги, він попросив у Комебі бритву й поголився.
Тимчасом Комебі вишикував усіх воїнів на майданчику перед куренем. Промова його була коротка.
— Воїни! — сказав він. — Сьогодні в наш табір прибув Джомо Карумба, наш командир, і з цього часу командування загоном переходить до нього! Дауді, на честь Джомо Карумби підняти прапор!
По бамбуковій тичці, що стояла в центрі півкола, утвореного куренями, повільно, урочисто піднявся великий чорно-червоно-зелений прапор — символ волі й рівності всіх народів Кенії. Джомо вийшов у центр і став під прапором, великий, змарнілий, але грізний у своїй рішучості й силі.
В ту ж мить над загоном тихо, але урочисто пролунали звуки пісні, яку він так любив і яку часто співав:
Як тільки згасли останні звуки пісні, Джомо підняв руку, і в таборі стало зовсім тихо.
— Друзі! — сказав командир. — Радість наша велика: ми знову вільні і серед вас! Але радіти ніколи — небезпека нависла над нами. Ще сьогодні мзунгу кинуть проти нас військо і літаки. Ми не можемо лишатися тут жодної хвилини! Наказую: негайно зібрати все найцінніше — зброю, харчі, одяг — і приготуватися до походу!
Взявши найнеобхідніше, партизани, виходили на майданчик. За півгодини табір спустів — загін вирушив у путь. Джомо й Комебі йшли в голові колони, яка розтяглася по невторованій лісовій стежці майже на півмилі. Поспішати вони не могли, бо в загоні були діти, жінки й поранені. Вирішили пробратися в гори May і там лишити жінок та дітей, які зв'язували загін.
Не встигли вони відійти від табору і на дві милі, як над лісом прогудів літак-розвідувач. Він не міг їх помітити. Густі крони дерев, темно-зелений підлісок надійно прикривали загін. Але Джомо розумів, що рано чи пізно їх усе одно виявлять, бо власті, стурбовані частими наскоками партизанів, почали переслідувати їх не на жарт.