На Лилєкей ніхто не звертав уваги, і вона спокійно дійшла до дитячого садочка, що межував з лінією старих бараків, в одному з яких і жив Юра. Зайшла на територію, пропустила юрбу діточок, усміхнулася виховательці (серце хрумнуло, але вона втримала усмішку на обличчі) і попростувала далі, мов і не вона.
Спочатку треба було пересвідчитися, що на неї ніхто не чекає — сидячи в глибині порожнього павільйону, вона оглядала двір напроти. На лавці біля єдиних дверей барака сиділо й курило двоє чоловіків. Ну, сидять собі й сидять — нічого незвичного, але час минав, а вони все нікуди не поділися. А це дивно — якби в них була пляшка, це ще можна було б зрозуміти, але вони все сиділи й сиділи. І ті, хто виходив або заходив до барака, з цими двома не віталися. Виходить, чужі.
Лилєкей звикла довіряти власним інстинктам, окрім них нічого й не було. Небезпеки від цих двох вона не відчувала, але й ризикувати не хотілося. Тому вони так і сиділи, кожен на своєму місці, тільки вони мали змогу курити, а вона боялася привернути увагу вогником чи димом.
Юра з’явився вже під вечір, коли на вулиці лягли легкі сутінки, а всіх дітей забрали з садочка. Він зайшов у двері, ті двоє не дивилися на нього, а він — на них, але Лилєкей усе ще не наважувалася ризикнути. І знов не щастило: вікно Юриної кімнати виходило у двір — воно якраз і містилося на другому поверсі, прямо над лавочкою. Якби воно було з торця чи з вулиці, можна було б залізти, дочекавшись, поки сусіди позасинають, але…
Вона знов чекала, як на полюванні, — так треба, не поспішай, і здобич розслабиться. Не поспішай… Вже й п’яні порозходилися по домівках, і музика скрізь замовкла, а вона все сиділа, навіть не змінивши пози. І тоді двоє нарешті встали й пішли на вулицю. Лилєкей все одно чекала й дочекалася: за кілька хвилин за рогом показалася голова — один з них перевіряв, чи не вийшов хтось, побачивши, що вони пішли.
А не вийшов — Лилєкей посміхнулася, бо все сталося саме так, як вона й гадала: ці двоє чекали на неї й тепер точно пішли. Вона посиділа ще з годинку і рушила до дверей, тримаючись стіни.
14
На першому поверсі була одна велика зала й спільна кухня, але Юра тут жив давно й мав окрему кімнату на другому поверсі. Більшість людей спали, біля пічки сиділи кілька чоловіків і про щось тихенько розмовляли, брязкаючи склом і залізом. Опустивши голову, Лилєкей впевнено піднялася сходами, удаючи, що вона тут живе.
Загалом у бараку мешкало не менше тридцяти людей, і всіх в обличчя не запам’ятаєш, особливо на другому, сімейному поверсі. На щастя, у коридорі їй ніхто не зустрівся, і вже за кілька секунд після того, як зайшла в барак, вона тихенько стукалася у двері Юриної кімнати.
Він відчинив, видихнув чи то від несподіванки, чи то від полегшення й пропустив її досередини, відразу зачинивши двері. Ну, кімната — то занадто гучно, насправді в нього тут було одне ліжко, маленька шафа з розкладайкою за нею та рукомийник під вікном. Коли вона жила тут після лікарні, розкладайка займала все вільне місце — не було куди навіть ногу встромити.
Вони всілися, Юра уважно подивився в обличчя Лилєкей й обійняв її однією рукою.
— Омрина знайшли? — спитала вона про головне, вже знаючи відповідь: ні. Де ж його там знайдеш, та й не шукав, мабуть, ніхто. Юра заперечно хитнув головою й почав пошепки розповідати все, що йому було відомо.
Отже, її шукали, а ті двоє надворі прийшли по її душу. До Юри на роботу приходив якийсь офіцер і розпитував про Лилєкей — де її слід шукати, як вона поведеться в цій ситуації та чи не може Юра її знайти або повідомити органам про місцеперебування? Йому настирно рекомендувалося відвідати селище, розпитатися в місцевих і скласти доповідь. Навіть машину дали для цього з двома озброєними міліціянтами.
Виходить, Лилєкей все правильно тоді на сопці відчула — добре, що не спробувала знайти Юру, спустившись додому. Ще він дізнався, що тих двох руських про всяк випадок тримають у сусідній з військкоматом будівлі — у прикордонників, що один з них — родич якогось начальника, але вже наступного ранку їх відправлять рейсовим літаком на Велику землю, якомога далі від небезпеки.
Оце вже погано! Дуже погано — вона сподівалася, що вони працюватимуть, як і всі, до кінця літа й вона встигне розібратися з обома. Але головне, він їх там бачив — обидва молоді, один маленький, товстий і смішний, а другий високий. Лилєкей кілька разів перепитала про прикмети — колір волосся, одяг. Ніби обидва були в зелених штормівках, у маленького темне волосся, у високого світліше, вусів немає, а зачіски звичайні, патлаті.
Юра не питав, навіщо вони їй, він усе розумів: своя кров завжди важливіша за будь-яке золото. Лилєкей підхопилася та підійшла до дверей — ранок уже за кілька годин, їй треба терміново вирушати й уже дорогою міркувати, де краще зустрітися з людьми, які не захотіли врятувати одного красивого хлопчика з довгим волоссям. Мабуть, на летовищі — так, на летовищі, там більше простору, у прикордонників завжди є люди, причому озброєні люди.
Вздовж вікна, зачепившись за відчинену кватирку, висіла Юрина форма — гімнастерка й кітель, а на підвіконні лежав кашкет. Так, дядько був значно більший за племінницю, але якщо вона прибере волосся, то здалеку здаватиметься невеличким солдатом чи молодим офіцером. І тоді зможе підібратися ближче. Вона повернулася, зняла кітель, узяла кашкет і поклала до мішка.
Наостанок про всяк випадок наказала Юрі, що робити, якщо їй не пощастить: продати їхнього човна, а гроші віддати мамі. Розповіла, де шукати половину золота й гвинтівку, що вона їх закопала в кам’яній щілині над обривом — тим, що ближче до траси, але дивиться в протилежний бік. Лилєкей дочекалася, поки Юра старанно повторить прикмети того місця, і відімкнула двері, не попрощавшись із чоловіком, який мав дерев’яну ногу і, мабуть, сильно любив свою племінницю.
На першому поверсі все ще сиділи біля буржуйки — влітку є час на теревені, але в коридорі було темно, всі вікна зачиняли, аби полярного дня люди мали змогу спати. Тож вона їх бачила, вони її — ні, і Лилєкей спокійно вийшла надвір, відразу кинувши око на ту лавочку та на ріг будинку — нікого. Можна йти.
І що далі вона опинялася від барака, то схвильованішими були її думки — як же їй встигнути на аеродром, до якого було майже двадцять кілометрів і який містився на іншому березі затоки? Взимку за потреби вона могла більш-менш швидко пробігти цю відстань, але взимку все було б значно простіше.
Вона зупинилася на розі — серце гупало, у скронях стукало; може, все ж таки вирушити до прикордонного управління? Спробувати дістати цих людей, коли їх виводитимуть до машини? Вона вже майже вирішила ризикнути, але давній інстинкт сказав, що там на неї чекатимуть і, якщо до Юри прийшло двоє, скільки їх буде там?
І що вона зробить з одним ножем? У Юри зброї не було, він якось влаштувався жити без цього. Мабуть, треба було брати гвинтівку із собою, може, лишити її десь біля міста. Мабуть… Тоді б можна було підстрелити їх з відстані.
Виходить, за всіма навичками треба ловити звіра тоді, коли він на це не чекатиме. Їх довезуть до аеродрому, заведуть усередину й заспокояться, вирішивши, що небезпеки вже нема. Якби їй опинитися в тій залі, де всі чекають на рейс… Вона там бувала кілька разів, востаннє привозила Альбіні хутра прямо під літак і пам’ятала, що охорони вистачало, але хіба це проблема для секретарки Чижова? Наказала, її завели, й усе.
Альбіна… Ні, Альбіна їй не допоможе в жодному разі — згадати тільки, як та тоді в управлінні повелася. Вона тільки вдає дружню людину, але своїх вони захищають, а місцеві для них чужі попри все. І завжди такими й залишаться.
Та була ще одна сильна людина, яка постійно вештається біля аеропорту й поводиться так, ніби в неї є зброя… За попереднім планом Лилєкей, вона мала розшукати Аслама й спробувати продати йому частину золота, щоби в мами були паперові гроші — багато грошей, на які можна жити, навіть не виходячи з хати.