Выбрать главу

Деякі речі відбуваються самі собою — десь за сотню кроків від неї стояла висока біла машина з відчиненими дверцятами, а на місці водія курив чоловік у темних окулярах і широкій пласкій шапці. Аслам…

Лилєкей дістала з мішка люльку, теж закурила, вгамовуючи пальці, потім непомітно, крізь кітель, перевірила, наскільки справно висить на поясі ніж, і спокійно рушила до білої машини. Вже за кілька кроків водій звернув на неї увагу й почав уважно спостерігати за дивним військовослужбовцем, який наближається до нього.

Аслам якось згрупувався й викинув їй назустріч бичка лівою рукою, праву тримаючи за ногою. Це добре — схоже, у нього є зброя. За кілька кроків до машини Лилєкей зупини­лася, витрусила об долоню залишки тютюну й підняла голову.

— Ліля, — з радісним полегшенням видихнув Аслам. — Вабабай![7] А я думаю — що за доходяга тут?

— Я, — коротко погодилася Лилєкей. — Справа є, пісок є.

— Пісок є — давай поговоримо, сідай, — хитнув він головою й зачинив свої дверцята. Вона про всяк випадок обійшла ззаду, аби пересвідчитися, що там нікого немає, і сіла поруч з Асламом, лишивши свої дверцята від­чиненими.

— Як справи твої? — спитала вона, поклала кашкет біля переднього скла, вмостилася зручніше й розтулила мішок.

— За трасою цинкую. — Аслам дістав цигарку й закурив, дивлячись перед собою, на стіну аеропорту. Вона витягла важкий пакунок й обережно розгорнула його.

— Ай саул![8] — зрадів Аслам і дістав з-під сидіння якусь миску з маленькою пляшечкою. Подивився навколо, потім стиснув зубами цигарку в куті рота, взяв щіпку піску, поклав до миски й накропив на неї крапельку з пляшечки.

— Рейс іще не полетів? — спитала вона про головне, удаючи при цьому, що просто підтримує бесіду.

— Жду, — відповів він, поставив миску на коліна й зазирнув до пакунка. — Дай. Лилєкей відпустила половину життєвого набутку, Аслам зважив у руці, трохи подумав і повернув на місце. Він збив попіл, глянув у миску й сказав:

— Кіло точно є… Все зразу продаси?

Лилєкей кивнула, удаючи, що нічого дивного немає ані в кітелі, ані в кашкеті, ані в незвичному місці зустрі­чі, ані у вазі пакунка.

— Так, усе. Гроші потрібні.

— У мене немає на все. Давай краще увечері в місті?

Вона шморгнула носом, розмірковуючи, наскільки небезпечною буде зустріч у місті, але потім вирішила, що це менш важливо:

— Давай… Це тепер твоє, просто твоє вже, але потрібно мені туди, — вона мотнула головою в напрямку аеропорту, — попасти.

— Зараз?

— Зараз, да.

— Ну так іди, — здивувався Аслам і засміявся.

— Ні, ти проведи… туди, всередину, через інші двері.

— Через які?

— Не через ці, інші, я знаю — ти знаєш.

Аслам уважно подивився на неї, потім дістав якийсь плаский приціл, ще раз глянув у миску, поставив її за сидіння й забарабанив пальцями по керму.

— Добре, — нарешті сказав він, — посидь тут, піду спитаю, як там моя людина.

І вийшов з машини.

Лилєкей дістала миску з-за сидіння і зсипала пісок до пакунка, який акуратно зав’язала й поклала до мішка. Щільно зав’язала й той, потім дістала ніж і засунула його в рукав. Отже, вона зараз вдягне кашкет і потрапить до зали, де пасажири чекають на літак, знайде цих двох, почекає, коли щось станеться — хтось щось зронить чи відчиняться двері, щоб вони відволіклися, і тоді діятиме.

Одного вона візьме точно, але треба двох. Їй треба двох, і тоді вже питання буде вирішено й один хороший хлопчик усміхнеться дорогою до іншого світу, де йому буде тепло, а довге волосся завжди буде чистим. Він щиро всміхатиметься, гучно сміятиметься, знайде там собі хорошу дів­чину, і нехай вони накохають багато діточок, яким не слід народжуватись у цьому, нижчому світі. А вона взимку вирушить у далеку дорогу і спробує ще пожити тут, але для себе. Хоча б спробує.

Ех, якби ж то два ножі, тоді можна було б не наближатися впритул, а метнути їх один за одним, із семи-восьми кроків вона влучить точно. Ну чому вона не взяла в Юри ще ножа? Не подумала, не подумала, не подумала!

Хоча… Аслам тримав праву руку внизу, отже, десь тут має бути зброя. Лилєкей нахилилася й почала обшукувати обидва сидіння — вона знайшла стару козячу шкарпетку з монетами, потім маленький розкладний ніж, яким важко буде вбити когось більшого за євражку. Мабуть, зброя була в нього у правій кишені куртки.

«Ех…» — вона розчаровано випросталася й побачила перед лобовим склом міліціонера, який цілився в неї з пістолета, і завмерла. Ліворуч іще один, що справа — невідомо. Аслама — немає. Отже, він вирішив зробити по-своєму…

Мама розповідала, що здавна, якщо на селище нападали чужі й справа йшла до поразки, слід було спочатку вбити всіх своїх дітей, а потім уже себе. Вона вже це згадувала, і кожного разу в серці кололо — свою дитину вона вже вбила. Відпустивши, не прослідкувавши, не відвівши. Не врятувавши.

Тож час уже зайнятися собою. Чи все ж спробувати й не здаватися так просто, як це робили покоління жінок, що жили на березі суворого моря і просто намагалися зробити щось хороше для дітей?

— Руки перед собою, вийти з машини! — закричав міліціонер і подав тому, що зліва, знак наближатися. Що ж, якщо вони наблизяться один до одного, тоді є шанс. Лилєкей схвально й обережно хитнула головою і повільно ­вилізла з машини, кинувши погляд праворуч. Там був ще один, з автоматом, стояв одним коліном на землі, кроків за двадцять. Погано, оце — погано.

— На землю, сука, на землю! — знову закричав той, що з пістолетом, вона повернулася до нього й потягнула з рукава ніж, але раптом щось вдарило її у спину. Та так сильно, що її підкинуло в повітря і перевернуло, ніж полетів кудись убік. Вона впала, вдарившись обличчям об землю. За мить її перевернули й наставили ствол. Мати одного хорошого хлопчика натужно видихнула й заплющила очі.

16

Вона не опритомніла, вона просто не хотіла їх бачити й розмовляти з ними. Вона мовчала, коли її обшукували, мовчала на допитах у лікарні, мовчала на допитах після лікарні, коли державний адвокат (свого часу вона продала йому кілька шкур наліво) намагався пояснити їй речі, які здавалися йому важливими. Вона мовчала. Вона мовчала довго.

Частина друга

1

Заступниця начальника колонії, підполковник внутрішньої служби Ніна Іванівна Чудова на прізвисько Куклачова вперше прокинулась о четвертій. Вигнала з хати молодого дубака Іштикова, бо любила спати сама, і ще урвала у ночі найсолодші хвилинки.

О пів на п’яту вона прокинулася вдруге й остаточно, за давністю років будильник був їй вже не потрібен, Штірліц би заздрив.

Поставила чайник, а вийшовши з туалету, заварила собі велику кружку розчинної кави й закурила одразу дві цигарки — нещодавно перейшла на легкий «Parla­ment», а він їй не вставляв як слід. Докурила, дивлячись у вузьке вікно, і почала збиратися на роботу.

Залишки вчорашнього муляли око, але прибирати не було сенсу — все одно сьогодні Новий рік, отже, спочатку вони святкуватимуть у штабі, а потім… Потім буде потім, і навряд вночі її турбуватимуть порожні пляшки чи повні попільниці — до них додадуться нові, першого числа відразу все й прибере. Або ще краще — дати пару руб­лів бабі Ані, нехай сусідка тут все й зачистить.

Друга кружка набиралася аромату, п’ята цигарка чекала у блюдці, а Куклачова нарешті приступила до ритуалу, який останнім часом люто ненавиділа — всілася за макіяж. Спочатку вона думала, що гучне прізвисько[9] прилипло, бо вона фактично була дресирувальницею диких кішок, але ближче до п’ятдесяти стало остаточно зрозуміло — схожа, зараза: ніс ніби все більшає і більшає, а обличчя все круглішає і круглішає.

вернуться

7

З аварської — вигук, який за значенням відповідає українському вислову «Та ти що!».

вернуться

8

Прекрасно! (авар.)

вернуться

9

Ідеться про російського артиста цирку, засновника і худ. керівника Театру кішок у Москві Ю. Куклачова.