— Ну, та, що на васері стояла, у лікарні.
— Примерзла?
— Та нічого особливого, простудифіліс, — реготнув Куций і відразу осікся, бо зрозумів, що дозволив собі зайвого.
— Койки правимо, перевірка, — закричав він, склавши руки рупором, але Куклачова все собі вже занотувала.
— А та, що Бєлугіній ножиці підклала?
— Ой, та Карбишева давала. Волала: суки, я замерзну, вам не жити.
— Бач яка бойова!
— Ну, з нею жорсткіше: спочатку на СУУ[10] думав закрити, але потім вона сказала, що в мене шляпа відвалиться, так що на ШІЗО[11], до особливого.
Ніна Іванівна кивнула головою, погоджуючись. Вони пройшли коридором до кінця будівлі, де вже вертухаї та днювальні шикували колону в сірих ватниках. Старший рипнувся було доповідати про педикульоз через відсутність мила, але Куклачова жестом руки його перервала. Відіслала, перевірила стан рукомийників і вийшла на вулицю.
Пройшовши через черговий КПП, вони увійшли до промислової зони. Спочатку перевірили готовність швацьких цехів — дванадцятий загін сяяв червоними очима, але сидів і шив, намагаючись хоч трохи наздогнати місячний план. Потім зайшли до в’язального та макаронного, наостанок відвідали лісопильню та художню майстерню з розпису дерев’яних ложок, тарілок і матрьошок — скрізь був більш-менш порядок.
Якби літо, довелося б ще городи перевіряти, а так є хоч один плюс у цій клятій безкінечній зимі. Ну, якщо не рахувати Нового року. Сирена коротко ревнула — ось уже й сьома, сніданок закінчився, починався розвід на роботу.
— Так, — пригадала вона, — всіх, хто сьогодні на звільнення, поки притримати, посади їх у предвариловку.
— З речами?
— З речами. Їх розрахували вже?
— Ще вчора.
— Ладно. А до мене помічника оперативного чергового, нехай справу Сатарової принесе.
— Це чукчі?
— Так, її.
— Це ж треба, дотягла-таки лямку, — здивовано посміхнувся Куций. — Я думав, уже дійде бабка. А вона ще всіх переходить, хитра мокрушниця.
— Вільний, — пихато попрощалася з ним Куклачова й пішла до адміністративної зони, в кабінет, нарешті до чайника і цигарок. І справ, звичайно. І справ.
3
У штабі всі вже були на місці — ніхто не хоче запороти останній день року й лишитися без святкового столу та можливості підластитися до начальства. Ніна Іванівна наказала днювальному зробити їй кави й пішла до кабінету. Не встигла розкластися й закурити, як той припер кружку й почав, зараза, відразу про своє.
Значить, телебачення проситься зняти сюжет про снідозних, щойно телефонували, хочуть приїхати третього числа й провести на зоні весь день. Тут просто — ні, відкласти, протягом свят краще без телебачення. Тим більше, що ВІЛ-інфіковані мають сидіти окремо, а їх на «двійці» ніяк не назбирається на окремий загін, хоч оголошуй по сусідніх зонах конкурс.
Ще вночі одна хитра з дванадцятого зламала спецмотор, оверлок-п’ятинитку — думала, що її відпустять спати. Віддуплили, тепер у ШІЗО святкуватиме. От це — добре, це — правильно. Про тих, які стирчали на морозі, сказав, що в лікарні подейкують, буцім їхня може й не оклигати — туберкульозна попалася, перемерзла, в гарячці лежить.
— А друга?
— Чорна?
— Та де вона чорна, шатенка ж, наша ніби.
— Нє, прізвище у ній Чорна.
— У неї, — поправила його Ніна Іванівна й почула те саме, що і Куций казав: у ШІЗО, у найхолоднішій, кутовій камері. Не забула, перепитала про нічну гру в сьомому — сказав, що одну зловили на шулерстві й окропом обварили, ледве дихає. Лікар каже, не жилиця. Справу сьогодні заведуть, що робити далі? У цьому випадку вона скористалася ситуацією й зіпхнула все на заступника з безпеки та оперативки — тут виховувати пізно, то нехай сам розбирається і з прокурором вирішує, кому накинути за замах і скільки.
Днювальний нарешті закінчив доповідь і здриснув, можна було спокійно покурити. І зайнятися доносом на Сатарову, звичайно. Ніна Іванівна повернула крісло, витягнула ноги на стілець для відвідувачів, посунула попільничку ближче до себе й нарешті відкрила папочку, що чекала відучора.
Так, ну, тут спочатку папірець від слідчого — все правильно, на ім’я начальника Мордовської жіночої колонії ЖХ-385/2, доповідає, що ув’язнена Распопова А. Г., сімдесятого року, стаття 228.1, третя судимість (диви, вгадала — рецидив), прибула з етапом і добровільно вирішила повідомити про злочин, обставини якого їй відомі з попереднього терміну, що вона його відбувала в Красноярській колонії.
Ну от, нарешті, й найцікавіше — доповідь Распопової, з її слів записана вірно, підпис. Спочатку пробігла очима, потім перечитала ще раз. Тааак. Наркоманка нічого не бачила, але стверджувала, що в Красноярську чула від старожилок, ніби Сатарова Л. І. вбила доглядача Романенка, коли саме це було, не знає. Ніби той постійно ґвалтував ув’язнених, а одного разу чистив зброю й випадково застрелився. І всі знали, що це зробила Сатарова, яка його попереджала: як не зупиниться — йому не жити.
Так — порожняк, щось вона десь чула. Дура! Ніна Іванівна зняла слухавку, набрала приймальню хазяїна й вилаяла помічника оперативного чергового за те, що справа Сатарової досі не в неї. Не дослухала, кинула трубку, закурила й задумалася: ну, красноярські справи її жодним чином не чіпляють: якщо чукчу не розкрутили тоді, зараз їй це не навісиш, не для того вона п’ятнадцять років сиділа, щоби нічого не навчитися.
Усе б нічого, але Маслов… І та, як її звали? Куклачова скривила обличчя, застукала пальцями по скронях і вже збиралася зателефонувати Куцому — може, той пам’ятає, — як шукане прізвище протиснулося через тисячі інших і вийшло на поверхню. Васютіна! Точно, Васютіна!
Стара воровайка, все життя на зоні, ледь не в десяту ходку потрапила на «двійку» кілька років тому. Отрицаловка, ШІЗО, потім ніби затихарилася, зайшла на промзону. І поруч з нею сиділа молода дівчинка, бозна-яка стаття, але щойно сіла. Васютіна почала схиляти її до статевих стосунків, та відмовилася. У перерві задушила, зараза, дівчинку й сіла за машинку чекати на вертухаїв.
Але поки кіпіш, поки прибігли, поки те-се — у Васютіної в ребрах ніж, до санчастини не донесли. Хто перо встромив, так і не дізналися, тільки дарма загін по допитах ганяли. А хто сидів через прохід від них? Сатарова…
Ніна Іванівна повернулася до вікна — там пішов сніг, це добре, якраз до свята. У двері постукав переляканий черговий, приніс папку з особовою справою, вибачився за затримку, привітав зі святами й зник.
Маслов… Старшина Маслов працював у пенітенціарній системі, мабуть, ще з часів Сталіна. Коли вона тільки прийшла на зону, саме він навчав молодь азів: що циганок заборонено пускати по зоні без супроводу, що туберкульозних слід відділяти, як бити по сідницях, аби слідів не лишалося, і т. д., і т. п. — таких корисних речей в інституті не вчать. А дарма — багато зайвих студентів зійшло б по дорозі й не псувало правильним людям служби.
І чим старшині Маслову доля віддячила? Того року вирубило вночі електрику в третьому гуртожитку, він чергував, узявся за щиток і згорів заживо! Слідчі потім казали, що фазу хтось накинув на корпус, ну дуже схоже на вбивство! А хто в нас живе в третьому — знову Сатарова… І знову висяк, шановні, знову глухар!
Куклачова гидливо, мізинцем, відкрила стару пожмакану папку з особовою справою ув’язненої Сатарової — сто друга стаття, перший термін. Почала читати, аркуш за аркушем, до кабінету двічі зазирав днювальний, але вона тільки шикала у відповідь. Ближче до дванадцятої години вона нарешті дочитала справу, закрила її та відсунула від себе.
Ні-чо-го. Порожньо. У списках порушників режиму утримання дана засуджена не значилася, в жодній зоні з трьох, у яких відбувала термін, не належала ані до отрицаловки, ані до активу. Кілька разів перебувала під підозрою, й усе. План виконувала, грєву з волі не отримувала, взагалі жодних листувань, окрім довідки з Анадира про смерть матері у дев’яносто другому.
Якби співпрацювала, вже зіскочила б на поселення, а може, й по УДЗ[12] вийшла роки три тому. Чиста, наче сльоза, — жодних нарікань, навіть вовчиці на неї не жалілися — ані гри в карти, ані забороненого, ані особистих стосунків. Не ув’язнена — мрія, жодних проблем. Але проблеми були поруч із нею. Постійно.