Підійшла та сама провідниця, перевірила, чи пристебнутий той сусід, потім допомогла впоратися з цим клятим ременем. «Велинкикун», — тихенько подякувала їй Лилєкей і отримала у відповідь зелену цукерку, яку негайно засунула до рота — зголодніла останніми днями, після вагонної локшини на пачці печива триматися було важкувато. Але головне — їй вистачило грошей на шлях додому.
Нарешті літак злетів, різко піднявшись у небо. Двоє хлопців, що сиділи попереду, радісно відсвяткували це відкоркуванням пляшки коньяку. Сусід затуляв собою вікно, тому Лилєкей просто сиділа й думала про своє. Той товстун з вусами навів на спогад про Аслама — а раптом він досі сидить біля аеропорту, збираючи золотий пісок? Що їй тоді робити?
Він її точно не впізнає — сама б себе не признала, якби побачила через стільки років. Що, надибати десь столового ножа й підійти переговорити? Він здав її тоді, це правда. Але хіба вони домовлялися, що не здасть? Забрав собі золото? Теж схоже на правду, але золото було не останнім, а це важливо.
Забравши останнє, ти перетинаєш межу, а залишок… Залишок менш важливий, щойно був — і вже немає, зовсім як друга пайка хліба, яка тобі раптом перепала в столовій. У своєму внутрішньому діалозі Лилєкей дійшла думки, що Аслам нічого не був їй винен. На відміну від Альбіни, наприклад. Або тих студентів… Вона, звичайно, пошукає його, але просто поговорити… спочатку. Просто спитати, чи не відчуває він своєї провини й чи не хоче закрити той давній борг, скажімо, грошима?
Від роздумів її відірвали хлопчики з сидіння спереду — вони вже набрали градус і гучно з’ясовували, хто з них де був у місцях, над якими зараз пролітали, з ким гуляв і де кращі жінки. На гомін з’явилася рідна провідниця й спробувала їх угамувати. Відчуваючи кураж, один з парубків заволав, вказуючи у віконце: «Висадіть нас ось тут, у місті-герої Галімому».
Жінка у відповідь усміхнулася, ввічливо порадила їм більше не пити, бо інакше їх оштрафують по прильоту, і відразу пішла собі, аби не вв’язуватися в суперечку. Проводжаючи її поглядом, один з хлопців навіть нахилився в прохід, вочевидь, демонструючи другові, що оцінює сідниці стюардеси.
— А нічого така, симпатична косорила… Ти чув, вони не пітніють? Взагалі, прикинь? — сказав він товаришу, й обидва гучно заіржали.
— Слиш, баклан, — сказала йому ззаду Лилєкей, — скромніший будь.
— Заглохни, — відповів той, не повертаючись, і зробив ще ковток, поки його товариш щось шепотів, мабуть, намагаючись трохи заспокоїти друга. От і добре — з другим проблем не буде.
Лилєкей ледве випросталася з того ременя, підвелася над ними ззаду й сильно вдарила лівого обома долонями по вухах.
— Ай! — закричав той, зронив пляшку й схопився за вдарені місця.
— Ще раз вякнеш, падло, у чемодані доїдеш, — наостанок додала вона давно почутим від когось висловом і всілася, вслухаючись у реакцію решти пасажирів. Усе було тихо. От і добре.
Так мовчки всі й летіли далі, аж поки літак здригнувся й нахилився набік, десь попереду заплакала дитина, а Лилєкей подумала, що впасти з неба — не найгірше, що може статися з людиною. Вона так би й сказала тому чаду, якби сиділа поруч. Але в цьому не пощастило — в житті взагалі дуже рідко доводиться сидіти з приємними людьми.
Потім літак заревів ще сильніше й за кілька хвилин важко торкнувся землі. Навколо плескали в долоні, а хлопці спереду встали, щоби нарешті роздивитися бабулю, яка їм погрожувала. Лилєкей спокійно дивилася у відповідь, не відводячи очей, і вони знітилися, почали вовтузитися з поклажею — тобто програли.
6
Аслама не було. У сутінках зимового дня вона кілька разів обійшла аеропорт, але не знайшла нікого навіть схожого на дагестанця, який колись її саме тут здав з бебехами. Про всяк випадок підійшла до таксистів, що стирчали біля виїзду, — ці мають знати всіх, але вони нічим не допомогли, а з огляду на нинішній вигляд прибулої навіть не запропонували їй подорож до міста.
На невибагливих пасажирів чекав автобус за дев’яносто рублів, тоді як у неї лишилося тільки сорок два. Що ж, доведеться повертатися тим самим шляхом, яким колись сюди й прийшла. Нічого страшного, у порівнянні з Хабаровськом тут було значно тепліше — не більше п’ятнадцяти градусів морозу, можна жити. Та й іти знайомими місцями, які останніми роками тільки снилися, — це тобі не за машинкою сидіти.
Цього разу Лилєкей ішла не тундрою, а дорогою, бо в темряві могла б упасти й не факт, що підвелася б. Вона відзначала зміни — і дорога була інша, й оточення — навколо з’явилися нові будівлі, а у два боки постійно рухалися машини. Раніше вона відразу з Угольного рушила б додому, перетнувши затоку по діагоналі, але зараз, ще й на порожній живіт, їй треба було подолати ту частину шляху, після якої вистачить сорока двох рублів, — про те, щоби показати папірець про безкоштовне пересування, вона навіть і не думала — ця ксива спрацювала лише одного разу, й добре, хоч так.
Вона йшла довго, час від часу зупиняючись на перепочинок, вітер удома був помірний, а то б могла і не дійти. Нарешті дорога спустилася до станції, де влітку швартувався катер з міста, а взимку колись на пасажирів чекали аеросани. Тепер там купчилися якісь водії — вони пили чай і тримали ліхтарі, а кілька поралося під капотом великої вантажівки.
Лилєкей віддихалася й підійшла до них. Спочатку пошукала поглядом своїх — немає, тоді обрала наймолодшого й знову зіграла з ним у бабусю, яка попросить Бога віддячити за допомогу старій жінці, якій терміново треба в місто. Водій знітився, пояснив, що це — його вантажівка, у якій щось полетіло й ремонт триватиме довго, але він може спитати, може, хтось підкине.
З’ясувалося, що в присутніх були справи на цьому березі, тому хлопець дочекався першої вантажівки з боку аеропорту й рішуче вийшов на дорогу, мотиляючи в повітрі ліхтарем. Величезна машина насилу загальмувала на спуску, ставши трохи далі. Він підбіг до водія, щось йому сказав і швидко показав ліхтарем, аби бабуся йшла до нього.
Лилєкей ледве випнулася до кабіни, довелося цьому хлопцю її підштовхувати у сідниці. Така собі ситуація, але стидатися було пізно, десь років уже десять. Нарешті всілася, подякувала, попрощалася, машина рушила через затоку. За кермом сидів похмурий чоловік у вушанці, він курив щось смачне й солодке та нічого не питав. Десь за пів години він висадив її біля пам’ятника й так само мовчки рушив далі. Всі б так.
Навколо сяяли ліхтарі, туди-сюди носилися незвичні машини, а на вулиці було повно людей — як і на Великій землі, місто догулювало свята. Десь тут, за рогом, жила Альбіна, треба буде обов’язково до неї зайти, але точно не сьогодні. Лилєкей ще трохи постояла, роздивляючись навколо, а потім пригадала, що раніше праворуч була зупинка автобуса, який їхав до Тавайваама, і пішла туди.
Зупинки не було, але так само не було й вибору — вона знову рушила в потрібному напрямку, намагаючись зігрітися ходою і вичікуючи на автобус. Врешті-решт, цей шлях Лилєкей долала сотні разів — тут недалеко, за пару годин дочовгає навіть така доходяга, як вона.
І на тобі — на виїзді з міста знайшлася велика зупинка, біля якої зібралися маленькі автобуси, а навколо товклися їхні водії. Незабаром назбирався вечірній маршрут із кількох пасажирів, які поверталися з міста за п’ятдесят рублів з носа. Та водій вирішив, що краще сорок два рублі, ніж нічого, і взяв її до Тавайваама, щоправда, клянучи на весь світ пенсіонерів, які забувають удома посвідчення.
Цей безкінечний день нарешті добігав кінця — Лилєкей уже ледве дихала на передньому сидінні, припавши плечем до дверцят. Ще зранку вона була там, де навіть узимку сонце сяє вдень, а тепер пізнавала силуети знайомих сопок, під’їжджаючи до берега, на якому провела все своє попереднє життя до того моменту, як один сивуч за допомогою декількох поганих людей не вирішив її долю.
Вийшла на повороті й пішла в напрямку дому, чи не вперше замислившись над тим, а чи зберігся він. Про деякі речі краще не думати, тримаючи їх за власним обрієм, — у селищі вистачало родичів, у крайньому разі хтось із них пустить троюрідну тітку до себе.