— Депутатом?
— Ні, оленярем, блядь. — Старший іронічно подивився на колегу й продовжив: — Спускають нам, значить, цю корисну ініціативу, главк дає добро. І тут я встаю й кажу Першому: ви, мовляв, вибачте, звичайно, але хоч хтось дізнавався, як його звуть, висуванця вашого?
— Ого!
— Ну, Перший брови догори, а я одразу йому в лоб: «Виргиргилеле!» А я всю дорогу запам’ятовував, і тут же йому знову: а що це значить, знаєте?
— А вони?
— Мовчать. А я тоді так: Гримучий Хуй, ось що це значить! Як вам такий депутат облради, га?
Остання фраза пролунала гучно, частина присутніх задрала голови й подивилася на чоловіків у сірих костюмах, але ті сміялися, не зважаючи на реакцію. Це вони теж могли собі дозволити.
Відсміявшись, молодший протягнув:
— Ну ти даєш, Миколаїч, — і вказав кивком голови на інше скупчення людей, що стояли прямо під ними: вони-бо якраз і розчули фінал історії про кандидата в депутати.
— Оно, учені приїхали: мамонта нібито знайшли, так вони забирати прибули, своїм бортом, уявляєш?
— Знову знайшли?
— Ага, кажуть, добре зберігся.
— Краще б золото знайшли, світила херові, а то нас із тобою скоро відправлять у Кизилкум із такими успіхами… Це з ними Ліля стоїть?
— Та сам оце дивлюся: не розумію, чого вони до неї причепилися, — здвигнув плечима молодший і ковтнув із кружки.
— Що ж тут незрозумілого? — здивувався Сергій Миколайович. — Побачили чукчу натуральну в торбасах парадних — і давай, значить, на екзотику…
— А Ліля знову отримує?
— Так, грамоту почесну, рекорд по промислу в неї.
— А скільки вона за сезон узяла?
— Багато. Коли їй орден давали, і то менше було. А зараз тільки грамота. Тоді ж під відкриття ТЕЦ усім давали, ось і її відзначили. Ну, корінна, розумієш?
— Так Трудового Червоного, не занадто?
— Ну, треба ж цяцьки і їм давати, щоб не нудьгували. — Старший розвів руками, ніби пояснюючи, як же важко керувати цими людьми.
— Розумію, — швиденько погодився його співрозмовник і додав: — Так вона ще нічого, хоч сфотографувати можна. Хоча на любителя, їй же під полтинник?
— Ні, я ж грамоту підписував — дивився, тридцять вісім. Вони ж просто тут у мерзлоті швидко шабашать. Ліля ще нічого, вони ж зазвичай взагалі…
— Так, Сергію Миколаїчу, Олексію Ігнатовичу, усі вас ждуть, президію зібрала. — Жінка в грайливій чалмі покликала їх знизу, і вони пішли до сходів.
— До речі, Миколаїч, а в тебе чукчі коли-небудь були? — тихенько спитав молодший, по-дружньому беручи керівника під лікоть.
— Ну, тобто… У підлеглості?
— У повній, — засміявся Олексій і, не очікуючи на відповідь, пропустив начальника перед собою, наче есмінець, який супроводжує адміральський лінкор.
3
Насправді Лілію звали зовсім по-іншому, але людям, що знову з’явилися тут кілька поколінь тому, було важко вимовляти й запам’ятовувати місцеві імена та назви. Вони все змінювали під себе, починаючи від назви народу луораветланів і закінчуючи іменами. Тому була Лилєкей, просто Лилєкей, а стала Лілія Іванівна Сатарова.
Прізвища районний писар брав зі своїх давніх знайомих по Великій землі, а по батькові додавав уже від себе. Загалом вона давно до того звикла — серед своїх чуєш справжнє ім’я, а серед цих — інше. У них і самих таке траплялося — наприклад, давня знайома якось зізналася, що насправді її звали не Альбіною, а Альоною, але вона це ім’я змінила на більш величаве. Дивні люди, годі й казати.
Ось вона, між іншим, Альбіна, бігає в чудернацькій шапці по цій великій кімнаті, збирає людей і спрямовує всіх до урочистої зали, де Лілія вже бувала. Її часто нагороджували, бо серед чукчів майже не траплялося мисливців-жінок, а вона ж була гарним стрільцем, у хутровому промислі мало хто з чоловіків міг з нею позмагатися.
Як їй колись пояснили, радянська жінка, та ще й з місцевого населення, має бути гарним прикладом для всіх — носити цю медаль на одязі й не пити спирту. Ну, спирту вона не вживала зовсім — стільки разів бачила, до чого це призводить, а медалька… Ну куди її почепити — на кухлянку? А все ж таки сьогодні причепила — занадто великою була ціна питання.
Кілька разів її відзначали у цьому дивному палаці, який так довго будували і яким тут так усі пишалися. Цікаво, що дадуть цього разу? Бажано б щось необхідне, як гвинтівку кілька сезонів тому — гарний карабін, на який так заглядалися всі золотарі, мисливці й блатарі. А ще б краще…
Ще краще було б тут і зараз вирішити питання з сином, а жодних інших нагород не треба. Синові незабаром вісімнадцять, і родич Юра, який працював у військкоматі, попередив — Омрин у списку тих, кого можуть призвати до армії. Раніше чукчів до війська не брали, хоч у чомусь була вигода походження, але потім все змінилося й почали забирати всіх.
І найкращих, за чутками, направляли до якоїсь далекої навіть не республіки, а взагалі країни — туди, де цілий рік така спека, як учора була. Ух, страшно навіть уявити. І спеку, і ситуацію. У місті була жінка, сина якої після армії привезли у залізному ящику, і коли Лілія думала про це, їй ставало нічим дихати.
Тому головним завданням було знайти вихід на когось і домовитись, щоб сину дали спокій. Він спритний рибалка, гарний мисливець, хоча й часто поспішає з пострілом, але це мине з часом, сама такою була. Минулої весни Омрин загнав пішки свого першого оленя і відтоді вважався дорослим. Він високий, стрункий, він… такий красивий, і нехай ці люди залишають залізні ящики своїм дітям, раз уже їм так кортить воювати десь там за щось.
Лілія знову побачила Альбіну і використала ту як можливість відчепитися від якихось настирних чоловіків, які довго розповідали їй, чому важливо повідомляти владі про геть усі старі кістки, які місцеві знаходять на березі або в тундрах. Ага, нема чого більше робити. Якби вона відвела їх до гардероба й показала свій старий ніж із ручкою з мамонтової кістки, вони, мабуть, з глузду з’їхали б.
— Альбіна! — вигукнула Лілія, нахилилася (вони все називають іншими словами, вони зовсім інші, але всі вони чомусь люблять, коли ти їм низько вклоняєшся) на знак вибачення цим чоловікам і пішла до знайомої.
— Лілічка-Лілічка, я така зайнята, але ти мені будеш дуже потрібна. Потім, на фуршеті, побалакаємо досхочу, — відповіла та, швиденько зазирнула у велике дзеркало, поправила дивного капелюха на голові й побігла далі. Лілія нічогісінько не зрозуміла з останніх слів, але, як завжди, відчула суть — потім. Добре, потім.
Усі проходили до зали, пішла і Лілія. Вона зайняла місце у вільній шерензі крісел позаду, неподалік дверей, але тільки всілася, як підвалило народу і з усіх боків її оточили люди. Це дратувало, але вони так звикли, тож доведеться терпіти. Хоча і в цьому був плюс — за мить у дверях з’явилися ті чоловіки, що шукають мамонтів, а як не було б сусідів, вони б точно всілися поруч і теревені тривали б і тривали. А так можна хоч помовчати, послухати, що говорять.
І вона слухала, іноді розуміючи, про що йдеться, іноді частково, а іноді й зовсім ні. Ці люди говорили про те, що знайшли кіновар, про закриту каситеритову копанку, про рибу, про те, що золота стає все менше. А потім про те, що країна нахилилася й ось-ось упаде. Говорили майже пошепки, між собою — вона давно зрозуміла, що, вийшовши на сцену або просто вголос вони говорять зовсім інше, те, що треба, те, що очікують почути від них інші, більш вагомі люди.
Нарешті президія зайняла свої місця, світло в залі погасло і на сцену раптом вибігли діти. Це був будинок, у якому діточок навчали бути правильними, зростати й виростати такими, як сиві люди, намальовані не великому червоному простирадлі, що висіло на всю стіну.
Діти почали танцювати й співати, а Лілія сиділа й думала про сина і про те, чого захочуть люди, від яких це залежить. Мабуть, золота — тут усе міряють на золото. У неї було достатньо золотого піску — кілька банок, які вона закопала в різних таємних місцях. Пісок почала збирати ще її мати, коли мріяла перейти на той берег, потім почала докладати й Лілія — десь за хороші шкури дадуть, а десь знайде на мертвому тілі, за пазухою.