Ігор того начальника знав, бо працював розпорядником похорону в Миколаєві та контактував з усією місцевою елітою, яка, так чи інак, до нього все одно зверталася.
— Твій шеф, — відпасував він Сергію, — на тому тижні мало людину на полюванні не поклав.
— Та ладно?
— Їй-богу! Погранці, короче, отримали тепловізор імпортний, так він разом з їхнім головним, Матвієнком, пішли на полювання, нічне. Увімкнули цю приблуду, бачать — лосиха з лосеням.
— Блядь, не гони, звідки у нас лосі?
— Та вони так нажралися, шо й бізонів могли зустріти. Ти послухай — глянув той, глянув цей — отвічаю, каже, лосиха зайшла с лосьонком, давай стрілять. Добре, значить, що ближче підійшли, — а це, прикинь, сторожка дерев’яна, а в їй сторож спить і собака під лавкою. Ти зрозумів, а їм в приціл цей показалось, ну точно!
— Ох, чую, погранці начудять з цією херньою! — засміявся Серьога й підключив до розмови Олега: — Он Тарасич взагалі на моржів полював, було діло?
Олег усміхнувся:
— Триндиш, контора, от як завжди триндиш, — і всі заржали, тому що господар влучив: міліціонера неодноразово ловили на побрехеньках, але він так завзято й смачно їх укручував до розмови, що йому це завжди пробачалося.
— А шеф наш новий, він в натурі заганяє. Як шото ляпне, я холодний. Зря наш районний пішов на пенсію, ото був офіцер! Приведуть кого в законі, він, значить, сяде, набичиться, а потом так, з ходу: вибирай, каже, за шо тебе садити, тому шо ти вже сів, це точно. Та даю вибір. І якшо чоловік з мозгами, він зразу статтю вибирає собі легшу — і все: сознанка, сциш не кров’ю і на кічу поїхав спокійно. Ну, благородно ж. А ці… Тіки триндіти, як он ваш: «бандити сидітимуть у тюрмах». Тьху!
— Так. — Олег знав, що цю шпильку було поцілено саме в нього, і скерував бесіду в іншому напрямку — наказав розгрібати місце на вощанці, підкласти дерев’яні бруси, бо сюди зараз ставитиме тарілку з лущильника — так давно повелося, ще з діда, що вони завжди смажили м’ясо разом з яйцями на цій великій залізній тарілці з дискової борони. То була їхня фірмова страва, і скільки людей після цього видовища зверталося до тракторного сервісу, аби купити собі таку? З десяток якнайменш.
Олег із сином взялися в чотири руки, відірвали тарілку від такої само незвичної пересувної пічки — великого залізного диска від колеса з вантажівки, у якому було вирізано віконечко для вугілля. Потягнули до столу, встановили, вирівняли — все, справу зроблено, можна вже сідати по-дорослому.
— От я кажного разу дивлюся на цю вашу підерцію, і слина тече, — зізнався Серьога, аж тут із машини залунав дзвінок — хтось йому телефонував. Розчаровано цикнув, підвівся та пішов до «ниви».
— Нє, ви чули, — тихенько сказав Ігор, — у нього ж телефон «Муркою» дзвонить, чесне слово! Дожились. Так я вам скажу, мусорам ні в чому віри немає. Ми ж сусіди, з дитинства. Короче, слухайте…
Поспішаючи, щоби встигнути до повернення товариша, Ігор розповів, що в дитинстві його батько поставив на подвір’ї їхньої «хрущовки» залізного тенісного стола. Діти зраділи, бо там тільки пісочниця в них була, навіть жодної гойдалки не вижило. Грали постійно, а потім бац — і стіл одного ранку опинився в сусідньому дворі. Повернули, але знову та ж сама історія.
Тоді вирішили чатувати й побачили, як вночі малий Серьога з татом і сусідом перетягують того стола до себе під парадне. Так і тягали всю дорогу туди-сюди, а що вдієш, якщо тато Сєрого був дільничним міліціонером, не скаржитися ж йому на нього самого?
Вони посміялися, уявляючи цю ситуацію — чули про неї не вперше, але деякі пісні з часом не набридають. Сергій повернувся, закінчуючи свою розмову:
— Я зрозумів. Добре, порішаєм. Ага, дякую. Я вас наберу.
Побачивши усміхненого Ігоря, він ніби відчув, що став причиною його гарного настрою, й жартома рипнувся на того:
— Шо ти іржеш, радісний, як у день зарплати?
— У мене немає зарплати, — захлинаючись сміхом, відповів Ігор: він приїхав на чорному «мерседесі», не останньому, але пристойному.
— Я знаю, а раз я знаю, то й податкова в курсі, — підколов його міліціонер, з кректінням всівся й відразу взявся за пляшку.
— З ким ти там порішаєш? — спитав Олег, натякаючи на розмову, у якій їхній товариш ніби виправдовувався.
— Та чорт один. Наче нормальний пацан, але поводиться как чорт… Новий прокурор районний, чули?
Вони чули — багато кого намело новою мітлою, — усім було цікаво дізнатися, що за прокурора прислали до району, тому що від цієї посади залежали всі, хто щось заробляв більше за базарний кіоск.
— Я його бачив пару разів, наче нічого, а тут дзвонить і спрашує… По одній там, старій справі. По якій він взагалі не повинен питать, короче. Говорить, підніми всі документи по справі, набери слідака, і з цим усім до нього, значить. Блядь, жопою чую геморой. Ладно, давайте, значить, за шо… За урожай давайте, он Тарасич як зразу напрягся.
Вони випили за святе, а Серьога, щось згадавши, підняв виделку:
— А! — Всі подивилися на нього, але були змушені чекати, поки він дожує. — Прикиньте, у нього новий «мерс», есочка, а ззаду риба намальована. Ну, на багажнику.
Олег бачив кілька разів такі наліпки на машинах, але не знав, що вони означають, тому не втримався:
— І що це значить? Рибак?
— Нє, рибак — це ти. Тут християнин попався, — зауважив Ігор, покосившись на священника, який слухав мовчки. — Це значить, типу, що я — більше, що мені можна.
— Треба його привезти до тебе в баню. — Сергій знову підняв виделку, підкреслюючи важливість цієї ідеї. — Напоїмо вовка, розкумаримо, всім буде корисно познайомитися. Прощупаємо, що за людинка.
Олег, подумавши, погодився — знайомство з новим районним прокурором йому якраз не завадить.
Попередній прокурор прийшов одразу після виборів, коли які ж яскраві сподівання були на нове життя! Цілих два місяці всі ходили мовчки — ніхто нічого, жоден щур у погонах ні про які хабарі не питав. Боялися, що дійсно всі схеми поламаються. Але потроху, потроху й усе повернулося — а для тих, хто вішав помаранчеві прапори, ще й гірше стало, бо напросилися…
Вони з’їли більшу частину того, що було на тарілці, й уже були не в змозі продовжувати — всі вихваляли страву, але наголошували, що ще довго не зможуть їсти — так нажерлися. Дід Тарас усе спав, Олег підійшов перевірити, чи не сповз плед, Серьога ув’язався за ним. Стоячи з чаркою, він дивився на діда й розгублено хитав головою:
— Да, отак от ходиш, ходиш, а потім хлоп — і доходиш.
І важко було з ним не погодитись.
— Що там чути по моїй справі? — Олег хитнув головою в бік чорного поля.
— Та нічого поки, ніхто ніде. А що там твої пристебнуті? — спитав Сергій, дивлячись на річку.
— Та нічого, зараз четверо, поки безо всякого, тримаємо.
— Обережненько дивись, бо балачки ходять.
— Та вони завжди ходять.
— Я, коли щось не туди, відмаячу. Ну, і ти будь готовий.
— Я до херні завжди готовий, як піонер. Ладно, пішли до пацанів. — Олег не хотів підтримувати цю розмову, він розвернувся йти, але міліціонер взяв його за лікоть:
— Стій. Я ось що подумав: може, уколеш діда подвійним баяном? Я можу спитати в експерта, скільки треба, щоб… Ну, ти поняв, да? Шоб дід уже не мучився, а то це знущання вже… От віриш, дивлюсь на нього, душа болить. Себе уявляю і думаю: от би мій малий мене уколов, якщо, не дай Бог… І щоб не мучитися.
— Ти цього не говорив, я цього не чув, — відрізав Олег, хоча не було жодного дня, коли б він про це не думав. — Пішли до хлопців.
Батюшка вже дрімав, лежачи на спині, а стакан тримав у складених на животі міцних руках, наче покійник свічку. Побачивши це, Ігор посунувся й збив долоні з живота:
— Розчепи руки, дурак, а то ліг, як той самий…
Григорій незадоволено підвівся і спитав, чи лишилося щось випити.
«Що мені всюди покійні кажуться», — подумав Олег, здригнувся й сказав Ігорю, що треба згрібати з тарілки залишки м’яса в пакет — хай Анжеліка з бабами теж скуштують.