Той Аслам, який зі своїми земляками скупляв чорне золото в старателів і переправляв на материк, кілька разів пропонував їй поміняти пісок за гарну ціну на паперові гроші. Ніби відчував, падлюка, що воно в неї є. Але гроші — то ненадовго, а золото — назавжди. І, виходить, воно чекало свого часу, аби звільнити одного хорошого хлопця від залізного ящика…
4
Зі свого місця встав начальник Чижов і довго щось розповідав про важки часи, про шурфовку, про нестачу консервів, а потім почав читати з газети.
— Тут у Москві вийшов мерзотний фейлетон, — сказав він. — І ці товариші зображають рейс «Анадир-Москва» як, цитую, збіговисько п’яниць, які поїхали на Крайню Північ за довгим карбованцем і повертаються з батонами червоної риби та бочками ікри. Марнотратці життя, які ганьблять «Північбуд» і звання полярника!
Чижова слухали уважно: він тут був справжнім царем і саме він вирішував, кому як жити. Його обличчя почервоніло, він зім’яв газету в трубку і вже бив нею по трибуні.
— Я, товариші, вважаю, что це наклеп, у якому нашу дійсність зображено в неналежному ключі. Так, люди випивають, повертаючись на материк, але подивився б я на цих кореспондентов, якби вони відпрацювали сезон!
У залі зашуміли, заулюлюкали, хтось навіть засвистів.
— Тому, товариші, ми з вами зобов’язані дати гнівну відсіч критиканам і писакам, ухваливши цими поважними зборами резолюцію про недопущення подібного висвітлення важкої та небезпечної праці полярників. Олексій підготує текст, а зараз прошу голосувати. Хто за?
Збори зашуміли ще більше, руки здійнялися вгору, і Лілія теж підняла свою — так було завжди. Чижов спитав, чи буде хтось проти, потім чи є ті, хто утримався. Це Лілія розуміла, а от про те, за що саме вони щойно голосували, жодної гадки не мала.
Начальник сів на місце, Альбіна піднесла йому кружку, і засідання продовжилося. Нарешті Лілію покликали на сцену, і під оплески помічник Чижова вручив їй кольоровий аркуш паперу, перед тим показавши його всім, а потім якась дівчина винесла і дала їй чудовий помаранчевий японський рюкзак — тоді вона вже зраділа по-справжньому.
Лілія повернулася на місце, роздивилася всі деталі того станка і вирішила, що подарує його синові. Потім знову танцювали діти, потім співали, а потім усі встали й заграла пісня, яка завжди в них лунає або на початку, або в кінці, або і тоді, і тоді.
У великій кімнаті тепер не було дітей, якраз на їхні місця поставили два довгих столи, біля яких миттєво скупчилися люди. Лілія взяла собі котлетку, загорнула її в серветку — бачила, що так роблять поважні гості, й повторювала за ними. Пішла шукати Альбіну, у будь-якому разі діяти слід було через неї.
Та бігала проміж гостей і відразу попередила, що всі справи — потім. Але біля неї стояв Чижов, і Лілія вирішила спробувати.
— На прийом треба, начальник, — промовила вона впевнено, не забувши низенько вклонитися.
— На прийом? — чомусь зрадівши, перепитав Чижов і оглянув її з голови до п’ят. — Завтра о восьмій давай, Ліля, сьогодні, сама розумієш, у нас тут свій семінар.
До розмови втрутилася Альбіна:
— На восьму у вас планерка, давайте тоді на десяту Сатарову, на десяту.
— Добро, — легко погодився Чижов і рушив далі. Альбіна підхопила Лілію під руку і потягла вбік:
— Лілічка, золотко, треба ж було через мене, через мене завжди треба. Він же ж такий, сама знаєш.
Вони підійшли до столу, де подруга миттю підчепила шматочок м’яса, випила стопку горілки.
— Тобі не пропоную, пам’ятаю. — І додала вже спокійніше: — Так, тільки де ж тебе розмістити? Все зайнято, гості все забили, і Будинок колгоспника…
— Я вранці приїду, — спробувала відмовитись Лілія, та й не любила вона лишати маму без потреби: та вже занадто стара, бабку в такому віці вже придушили, як водиться, аби не заважала родині. Але, слава Богу, тепер уже інші часи й старій можна жити, треба жити!
— Ні, ні, ні. — Альбіна тримала в руках наступну стопку і добрішала буквально на очах. — Мені все одно треба з тобою поговорити серйозно, сьогодні переночуєш у мене, а завтра вже разом і підем в управління.
Вона швиденько ковтнула горілку, різко видихнула:
— Хух! Все, я побігла за Чижиком, давай тут, не стидайся, — і швидко зникла в натовпі. І Лілія не стидалася — чого б не з’їсти ще, бо якщо тобі щось задурно дають — слід брати.
5
Фуршет затягнувся — вже вдруге перестилали скатертини, столи зсунули, і молодь танцювала біля гардероба під «И уносит меня», «Учкудук», «Белые розы», а якийсь розумник укотре зривав овації, вмикаючи «Мы поедем, мы помчимся». Лілію не чіпляла ані їхня музика, ані ці танці, тому вона зробила контрольне коло навкруг столу, аби пересвідчитися, що нічого з їжі не пропустила, і вийшла надвір.
Вона всілася навпочіпки, акуратно поставила рюкзак біля стіни й закурила люльку, поглядаючи навколо і думаючи своє: скільки цього року вдасться взяти кети й горбуші, що лишити собі, що продати, скільки взяти грошима, скільки поміняти на пісок і в кого саме, бо за золотарями слідкували пильно і є ризик нарватися на підставу.
Альбіна кілька разів нагадувала про себе, виходячи «покалякати» з кимось із гостей — вона щоразу здалеку кивала головою: мовляв, я пам’ятаю про тебе, але ж і ти мене зрозумій — справи, справи, справи. Лілія у відповідь теж схвально хитала головою — некем[1], некем — добре, сиджу, все розумію, не поспішай.
Баба вона була непогана, ну, якщо порівнювати з іншим начальством. Альбіна Ігорівна жила тут давно, і скільки Лілія її пам’ятала, завжди була секретаркою Чижова. Це означало, що геть усе, що відбувалося тут, не минало її вух та очей.
Вона жила сама — єдина дочка давно вийшла заміж і десь там, на материку, обживала будинок на березі теплого моря, Альбіна планувала туди з часом перебратися й доживати віку в приємному місці. Вона навіть показувала картинки з тим будинком, пояснюючи, що в них там і навіщо — он там буде курятник, а там зростають якісь дерева, якраз до пенсії вони затулятимуть веранду від сонця.
Альбіна приїхала на Північ після війни, за чоловіком, який був керівником каситеритової партії, одним з багатьох гірничих інженерів. В один із сезонів він не повернувся з шурфування, хтось казав — утонув, хтось стверджував, що свої ж убили, але Альбіна тоді не поїхала назад на Велику землю, а стала працювати в управлінні. Так минуло більш як двадцять років — усе змінювалося, але щось-таки лишалося незмінним.
Лілія ніколи б з нею й не перетнулася, бо де мисливці, а де грандіозне управління з його планами й ресурсами, якби не один момент — Альбіна займалася шкурами. Вона завжди купляла дорожче, ніж держава, хороші хутра — норку, соболя, горностая, навіть песця з лисицею іноді брала. Можна було набирати на звірофермах, але вільний звір — зовсім інше.
Колись давно Лілія подарувала їй кілька гарних соболиних шкурок, добрі люди підказали — так треба, так заведено. Після цього контакт у них наладився: навесні, коли закінчувався сезон полювання, вона спочатку йшла до Альбіни, а потім уже до уповноваженого по закупівлі. Всі все знали, всі все розуміли, у маленькому містечку такі речі не приховаєш, але за махінації з хутрами якщо і сідали, то якісь інші люди, з інших кіл.
За чутками, Альбіна також мала стосунок до «лівих» діамантів, але й гучна справа з постачання каменів дочці якогось найбільшого на материку начальника її оминула — знову когось заарештували, але не її — Альбіна, як завжди, сиділа в приймальні Чижова й нікуди не поділася…
Нарешті гості почали виходити не на перекур, а вже одягнутими — святкування добігало кінця. З палацу лунали п’яні голоси, які підспівували: «А чукча в чуме ждет рассвета». Зграйка піонерів вискочила на повітря й понеслася вулицями, немов надолужуючи недоотримане за день задоволення радісним дитячим життям, у якому поки що немає тюрем, голоду і зради, а є коротке літо, за яке треба встигнути все.