Вона спитала в Анжеліки, де його мати, й почула у відповідь довгу історію, з якої вловила таке — в переказі карлиці та Оксана виглядала вкрай невигідно — і не любила чоловіка, і багато про себе думала, і ходила бозна-куди, бозна з ким. А потім поїхала кудись, а малого Андрія дід Тарас їй тоді не віддав, бо домовився з мусорами, а ті позбавили Оксану батьківських прав.
І знову стало шкода того Олега… Лилєкей жила тут днів з десять і все ніяк не могла зрозуміти, як їй бути з боржником. Про всяк випадок розглядала варіанти — де лежить зброя (у великій хаті, в залізному ящику), коли він буває один (тільки коли спить на другому поверсі, поруч із кімнатою свого батька, у них спільний балкон) і що він взагалі за людина.
Чи то через спокій, який її зненацька спобіг у цьому селищі, чи то через ставлення до Андрія, але Лилєкей почала думати, що, може, й досить з неї боргів. Та потім сталося те, що повернуло її до шляху. В день, коли вони хоронили діда, вона раптом почула, як Олег згадував те саме полювання, і стара ненависть швидко подолала час і відстань, повернувшись і взявши кермо до своїх рук.
Могла б — там би й сплатила той борг. Важкою каструлею б і сплатила. Та тюрма навчила ще одного інстинкту — ніколи не сваритися при свідках чи тих, хто може бути проти тебе. Тому тоді вона втрималася, мовчки виконувала вказівки — те принеси, це збери — і тільки й думала: чого це ти розслабилася, жіночко?
Ти стільки років ішла на захист своєї дитини, так захисти її — ось він, останній з винних у тому, що Омрин так і не вийшов ніколи з чорної води. І саме вода й навела її на ідею — що їй зробити та у який саме спосіб.
6
Берег із цього боку був високий та скелястий — річка стрибала серед каміння, не зупиняючись. Кілька хвилин тому зверху показався човен, у якому купа рафтерів у різнокольорових шоломах лупила по воді веслами, намагаючись триматися річища. Побачивши людей на березі, вони щось прокричали, але було не розібрати, що саме. Мабуть, вітали. Андрій провів їх очима, щиро шкодуючи про те, що не може помінятися місцями з кимось у човні.
На потоці вчилися брати Коновці, які на канікулах водили туристичні групи на сплав, їхній родині належав бізнес у Мигії — рафтинг, готель, два мікроавтобуси. Коли святкували закінчення сесії, брати запросили Андрія доєднатися до них — ціле літо попереду, та й скільки тут йому їхати, все ж поруч! Барвисто описували сплав, особливо налягаючи на описанні молодих туристок, які так лякаються рафтингу, що постійно потребують чоловічого плеча.
Та де там — Андрій навіть не спробував і натякнути татові про цей варіант. Хто б його відпустив? Ні, прокидайся о шостій, роби те, що накажуть, і навіть не мрій про відпочинок. А після того як згоріло ближнє поле з пшеницею-шестипаловкою, тато наче здурів: то напиши листа в редакцію, то скаргу до прокуратури, а між цим ще полагодь телевізор, з’їздь у місто до Сергія, віддай йому особисто пару курей та запитай, чи пам’ятає він про нашу справу.
І так щодня. Андрій вже ненавидів канікули й навіть мріяв про повернення до інституту — там його тато не дістане, там можна буде зачинитися в кімнаті й спати стільки, скільки хочеш, наплювавши на пари, на поле, на міліцію, на прання та на весь цей світ, у якому кожному щось від тебе треба!
Коли помер дід Тарас, Андрію було сумно, але, чесно кажучи, напівшишки. Шкода діда, але ж він давно вже не той, який був. Спочатку хіміотерапія, потім інсульт — він лежав на балконі мовчазною колодою, що не реагувала на жодні зовнішні подразники, головним з яких була Анжеліка. Той дід Тарас, якого Андрій пам’ятав, цих нескінченних теревенів би не слухав — він ніколи не мовчав, якщо щось муляло. Не та порода.
І розумілося, що рано чи пізно дід згасне, єдине — так, щоби не сьогодні й не завтра. На похороні п’яненький тато щось почав розповідати, аби Андрій готувався приймати справи, та він тільки хитав головою на знак розуміння, думаючи про своє. Їхав додому на канікули — відіспатися, трохи заробити й нарешті завалити дочку сільського агронома Луцика, Олю, яка щороку кращала й у вересні вже їхала в Одесу, бо вступила там до академії будівництва та архітектури, це був останній шанс! Їхав і приїхав на похорон.
І тепер з’ясувалося, що не останній… Андрій через силу відірвав погляд від ріки й повернувся наліво, де слідча група робила огляд місця, з якого завжди рибалив тато. Позавчора він на зорі пішов і не повернувся, а вчора ввечері тіло знайшли кількома кілометрами нижче, прибитим до берега. Саме що прибитим — Андрій, як побачив його, ледь не зомлів.
Так було завжди — якщо хтось тонув у річці, то після скель його знаходили порядком оббитим, гостре каміння й швидка течія свою роботу знали. Та зазвичай це стосувалося десь там когось. Але не тата, який за всіма звичками мав піднятися з носилок «швидкої допомоги» й суворо спитати, а чи з’їздив Андрій у місто по пральний порошок. Не з’їздив. І не спитає вже.
Двоє міліціянтів кволо копирсалися в прибережній гальці, над ними стирчав дядя Серьога й на щось вказував рукою. Треба йти до них — Андрій дав собі уявного копняка й рушив берегом, намагаючись умовити когось із представників вищих сил — досить уже з нього цього страшного сну, дайте вже прокинутися, він зробить усі висновки й зміниться, тільки анулюйте все це!
Сергій мелькома глянув на нього:
— Ну шо ти, малий? — і не дочекався відповіді, далі вглядався в кам’яний берег, зовсім як американці в кіно, коли питають «How are you doing?».
— От не вірю, — сказав він чи то міліціонерам, чи то сам собі, — сорок, блядь, років чоловік ловить тут рибу, а потім підсковзується і падає, причому потилицею вперед!
— Ну, так, може, випивав наканунє, — миролюбно підказав йому старший з міліціонерів, товстий дядько з вусами, у мокрій від поту форменій сорочці.
— Випивааав? — нервово перекривив його Серьога. — Та як з вами можна тверезим ходити?
Міліціонер образився, але не здався:
— От я, бува, прокидаюся після удару, так у двері можу не пройти, так шатає. А тут же сльозько. Може, він і оступився.
— Та тобі лише б справи здихатися, на нещасний все списати, — махнув рукою Серьога, став біля води й почав крутитися на камінні, вочевидь, роблячи щось подібне на слідчий експеримент. В один момент його таки хитнуло на мокрому камінні й він, підковзнувшись, опинився у воді. Хитаючись, виліз й обматюкав усіх і все.
— От бачите, — обережно подав голос другий міліціонер, трохи старший від Андрія.
— Що бачите? — прокричав йому у відповідь Сергій. — Я ось бачу, що каменем по тім’ячку лусь, і кінці у воду — ось що я бачу. Шукайте камінь з кров’ю, яким його оглушили!
— Треба почекати, що експертиза покаже. — Перший міліціонер узявся за поперек і потягнувся. — До експертизи тут умисла не бачу. Якщо там кров покаже, що алкоголь є, тоді…
Серьога зібрався відповісти йому, й навряд чи це було б щось виважене та конструктивне, тому Андрій вирішив вдертися до цієї розмови:
— Може, це ті, хто поле?..
У них були вороги, не просто так згоріла експериментальна друга ділянка, а потім і ближнє поле! Хтось підбирався до них, але як знати хто? Ці дорослі думки його дратували — значно приємніше було б мріяти про Олю Луцик у білій сорочці або про рафтинг із заїжджими дівчатами.
— Не думаю, — відповів йому Сергій і похитав головою. — Не ті методи. Спалити, підгадіть — да. А валити — це зовсім інше. Ладно, поїхали, тут уже глухо.
Повернувшись до міліціонерів, він гаркнув:
— Так, харош. Якщо це хто робив, він же не дурак, скоріше всього камінь у воду закинув. Поїхали, пацана до хутора докинете, йому готуватися треба.
7
Поховали поруч із дідом, на новому цвинтарі, за церквою. З одного боку, все було просто: всі, кого це стосувалося, самі дзвонили й питали, чи все так само робити, як і з дідом. Хрест поки дерев’яний? Портрет А4? Тоді дайте фото, з якого робити. І так далі — панахида в церкві, потім поминки вдома, продукти вже пораховані, тільки додати рівно вдвічі, бо людей очікується більше.