Выбрать главу

У сейфі Андрій знайшов карабін «Сайга», старі родинні фото, документи на хутір та всі наділи, плюс тридцять тисяч гривень й усього тисячу вісімсот доларів. І невідомо, скільки з цього належало виплатити зарплатнею за липень. Якщо це все, то справи в тата йшли так собі. Мали бути десь банківські рахунки, але поки їх знайти не вда­валося.

Може, в машині? Андрій сів у татів джип, ледь просунувши в горлі клубок — все тут, здавалося, чекало на господаря й дивувалося, чого це малий заліз туди, куди йому не можна. Витерши нарешті сльози, надибав у бардачку якісь старі незрозумілі накладні та акти приймання на елеватор — ані банківської картки, ані виписок.

З паперів випало старе чорно-біле фото — маленький тато на руках у молодої бабусі, дивно — навіщо воно йому було в дорозі? Андрій обережно поклав усе назад і зачинив двері — буду на нашій «ладі» їздити, хай «нісан» поки постоїть, охолоне…

На похорон пішли ледь не всі гривні — він ні з ким не торгувався, мовчки віддавав те, що просили, лишень сподіваючись на порядність контрагентів. Дивно, як це слово з курсу економіки раптом спливло… Краще б жодних цих слів не знати, краще б тато сплив відразу, виповз на берег і тепер, сміючись, розповідав друзям про те, як ледь не втонув у рідній річці. А вони б гучно реготали й налягали на горілку.

Та вони й так і реготали, і налягали — отець Григорій, здавалося, ще зранку був напідпитку, він хрестився по діагоналі, часом гикав, а у промові перейшов на таку старосло­в’янську, в якій жодного слова не розібрати. Але він справді сумував за татом, це відчувалося, тому Андрій вирішив не загострювати увагу на сумнівному стані священника.

Дядя Ігор прибув першим, перевірив усю підготовку до похорону, роздав вказівки Анжеліці й Олесі, бо йому не сподобався стіл, коли діда поминали. Це роздратувало обох жінок, але Андрій не переймався — Ігор усе ж таки ховав у Миколаєві наповажніших людей, кому, як не йому, знати, як це правильно робиться, у похоронах же теж є нові модні віяння — нехай керує.

А от дядя Серьога знову заявився зі своїм мордатим прокурором, і цього Андрій уже не стерпів.

— А цей тут нахера? — прошепотів він міліціонеру, відвівши його вбік. Але той удав, ніби в такий спосіб зробив усім послугу:

— Ти шо, гониш? Достойний чоловік на похороні, місцеві підохуїють, слідаки напружаться — прокурорський контроль же, поняв?

— Та який контроль? Вони ж сказали — все по експертизі будуть вирішувати.

— Угомонись, ніякої експертизи вони не ждуть. Що вона покаже — рани по всьому тілу, був у воді. Все. Справу порушити можна, тільки якщо надавити.

— А він надавить?

— Подивимось.

Сергій узяв Андрія за плече й заспокоїв:

— Ти не кип’ятись, така людина приїхала, удруге причому, нехай той, хто поля палив, нервується тепер, поняв? Я взагалі пропоную в кінці баньку затопити, коли всі звалять, сядемо втрьох, пом’янем, покалякаємо, що й до чого. Ти басейн не спускав?

— Та яка баня? — Андрій скинув з плеча руку й повернувся йти, але міліціонер його вхопив, розвернув до себе й продовжив:

— Що ти кіпішиш, люди дивляться! Ти мені краще скажи, шо тут цей хер ловить? — і вказав на худенького чоловіка з лисиною, на яку він зачісував чорне волосся, зовсім як декан факультету агротехнологій на прізвисько Гітлер.

— Поняття не маю, хто це.

— Цей хер з Миколаєва, з газети, по криміналу пише, Ройтман його прізвище. І раз він тут — значить, по ділу. Ви що, писали йому за поля спалені?

— Не знаю, — збрехав автор листа до редакції «Південної правди» й з другої спроби пішов-таки від Сергія. Після того як привезли тіло й поставили труну для прощання з небіжчиком на лавку біля будинку, кореспондент Ройтман знайшов його у натовпі. Дав візитівку й сказав, що редакція вирішила описати їхню історію, бо це очевидний рей­дерський напад.

Запропонував зустрітися за кілька днів, розкланявся, смішно метляючи зачесаним на лисину волоссям, і десь зник. Ані в церкві, ані на цвинтарі Андрій його не бачив, та й не до того було — дядя Ігор привіз красиву чорну труну зі справжнього дерева, тоді як Анжеліка замовила звичайну, червону, обтягнуту тканиною — як у діда, і вони гучно з’ясовували, чия краща.

Довелося втручатися — у церкві батька переклали до дорогої, чорної, а червону Ігор погодився забрати собі, але зла Анжеліка домовилася з батюшкою, що домовина полежить у нього при церкві, наголошуючи, що вона може знадобитися, якщо й далі так піде.

Перцю підсипав Серьога — на цвинтарі він виперся казати промову після Ігоря та священника. На правах старого друга розповів про студентські роки покійного, про його перші кроки в бізнесі, згадав діда з бабкою, а потім нащось зачепив історію з мамою. І ще наголосив на тому, що тато останнім часом постійно казав — «задохєра похоронів».

— От накаркав же ж, — погодилася з ним Анжеліка й голосно заплакала.

І все це гамузом було якось занадто — надто гучно, надто театрально, надто не про тата. Андрій би краще лишився біля могили — посидів би в тиші, дещо згадав би, дещо розповів, але ніхто сьогодні спокою йому не давав: весь скорботний колгосп поперся до них на поминки, а його з двох боків тримали під руки Олеся з Ігорем, і кожен промовляв свої дурниці. Це стереорадіо працювало безперервно.

На додачу йому ще й випало сидіти поруч із Серьогою — за дивною логікою всі, хто був на попередньому похороні, всілися на ті самі місця, а ті, хто з’явився тільки сьогодні, розмістилися десь на дальньому периметрі. Тільки Андрію довелося зайняти чільне місце, де нещодавно сидів батько, і це лише додавало суму.

Ігор скерував наливати по першій, і Серьога плеснув в усі чарки, які бачив, — по повній, з гіркою. Андрій не любив горілку, пиво — інша річ, але на поминках пиво не допускається. Розпорядник щось казав, а він дивився на келишок у руці й думав, чи не спробувати замінити вміст на мінералку? Ні, міліціонер помітить, не схвалить, ще й виставить його перед гостями маленьким хлопчиком, який пішов не в батька. Гаразд, буде як буде — і він махнув у горлянку все, що налили.

А далі було вже все як звично: трохи посумували, на­брали градусу — і пішло-поїхало. Спочатку на вуха сів Серьога, який усе не заспокоювався через того Ройтмана: «Преса тіки підніме ціну питання, коси це діло», — нашіптував він Андрієві. А за хвилину вже гучно розповідав усім, що не міг тато сам упасти: «Олег всю дорогу там рибалив, усі донки-македонки», — після чого урочисто обіцяв зна­йти вбивцю й навіть хрестився, чим викликав схвалення отця Григорія.

Щоправда, останній уже кволо реагував на те, що відбувалося, часто повторював: «Грішний? У пекло!» Андрій наказав Анжеліці слідкувати, аби священник не зганьбив поминки, наблювавши за столом.

— Так, батюшка, — підхопилася вона, — давайте я вам холодне покладу, бо щось ви не їли, — після чого годувала його з ложечки, наче дитину, і виглядало це дуже кумедно.

А Серьога знову налив у весь доступний порожній посуд, встав і зацокав виделкою по келиху, аби всі змовкли.

— От Олег не любив ту історію, та я розкажу. По строй­отряду вони два літа шабашили на Чукотці, ну, по моло­дості. Він з корешем своїм… До речі, той теж… недавно… Ладно, короче, вони з чукчами пішли на охоту, на моржа, так у тих старший звалився з човна, а інші почали його веслами добивати, ну заведено так у самоїдів.

— Їбуууться в пєчкє пірожкі, — відізвалася Анжеліка, вона так нагодувала батюшку, що той вже спав, поклавши голову на стіл, між тарілок.

— Так Олег хотів було цього ескімоса рятувати, вже куртку скинув, а дружаля його удержав, тому що там літом ніхто не випливає, так холодно!

— І шо? — перелякано спитала карлиця. Вона притисла свої маленькі рученята до грудей і подивилася на Гюлю, яка сиділа поруч, — чи та теж перелякалася?

— Шо-шо! Той самоїд — все, наглухо, а вони ледве звалили звідти, там уже справу завели. В Олега дето фото є з того дня, показував нам. Андрюха, зганяй у спальню, принеси!