Водій не підвів — пригальмувавши на вершині чергового пагорба, він сказав:
— Он твій хутор, — і повернувся взяти гроші.
Світлана перепитала:
— Сто рублів, правильно? — і, дочекавшись схвальної відповіді, нарила в боковому відділенні гаманця ті карбованці: — Ось.
Вийшла, гупнула дверцятами й пішла до зелених залізних воріт, за якими було видно великий будинок з якимись меншими прибудовами.
Йшла весело, навіть задерикувато, а спиною чекала поклику й дочекалася, звичайно.
— Е, е! — закричав таксист, і гупнуло дверима. Вона обернулася з виразом показового здивування на обличчі — типу, що сталося, шановний?
— Це шо? — Він гнівно мотиляв у повітрі тією купюрою.
— Це — сто рублів, як ви й просили, — відповіла вона йому чемно й продовжила рух до воріт.
— Стоять! — не вгамовувався він, а Світлана йшла собі до воріт, за якими тим часом з’явилися якась бабуся з онучкою.
— Стояяять! — почулося вже ближче, вона повернулася й побачила, як таксист швидко наближається з червоним обличчям і стиснутими кулаками. От цього у прекрасному сюжеті не було, у гіршому разі передбачалася видача ста гривень і повернення рублів, але з неодмінною лекцією у вишуканому стилі, з патріотичним висновком і неодмінним каяттям винного насамкінець.
Світлана притислася до воріт і почала на шаленій швидкості пригадувати слова, які чула в Юр’ївці, — слова, які б мали зупинити нападника й довести, що вона не є здобиччю, а зовсім навпаки, може постояти за себе! Лиган? Ні, не лиган. Жлоб? Слова щось не підібралися, а таксист уже стояв поруч, дихав чимось із часником і тицяв у обличчя ті самі карбованці.
— Шо ти доїбався до дєвучки? — Позаду почувся хриплий жіночий голос, у якому відчувалася впевненість і насмішка. «Нічого собі бабуся!» — подумала Світлана, а водій тим часом уже дивився через її плече й показував тим, хто стояв за воротами, ту саму купюру:
— Дала сто рублів, руських!
— Так ви сказали сто рублів, я й дала сто. Сказали б гривень, дала б гривень, — спробувала втрутитися до розмови Світлана, та цим тільки викликала чергову порцію обурення з боку таксиста.
— Я тобі, сука, щас… — він знову повернувся до неї, обдаючи часниковим духом, та не договорив, бо з-за воріт за неї знову вступилися:
— Мурчати дома будеш, дядя.
— Шо-шо?
— Сосі хорошо. Шо тобі не ясно, упіздєнь? Проїбався з грошима, отвічай.
— Тааак. — Таксист нарешті відчепився від неї. Кепка сповзла на потилицю, шофер остаточно осатанів, розвернувся, підбіг до багажника «жигулів», відкрив його ключем і почав там щось шукати, примовляючи при цьому: «Щас, блядь, щас». Що він там намагається знайти? Якусь залізну запчастину, якою зараз почне її бити? Світлана вже сильно жалкувала про свій задум, місце якому було у красивому нарисі, а не наяву!
Притиснувшись до воріт, вона завмерла, дивилася на цього дядька й очікувала результату його пошуків, наче щуреня, загіпнотизоване коброю. Десь неподалік надривалися від гавкоту собаки, дув приємний вітерець, вона лишень годину тому зійшла з потяга, сподіваючись на вдале друге у своєму житті відрядження, а тепер…
Цю жахливу паузу розірвав ще один жіночий голос, низький і грубий, їй було сказано: «Ану, подвинься», вона автоматично посунулася вліво, до паркану, й побачила дуло, що з’явилося серед решітки, на рівні її плеча. Потім поруч щось залізно клацнуло, і перший голос цілком миролюбно запропонував:
— Дядя, ти вибач, та ми сьогодні трохи нервні, так шо давай так — ти уйобуєш, а ми на тебе більше не обіжаємся. А то Гюля тебе стрельне, нам все одно вже, а тобі буде обідно. Правильно я кажу?
А коли Світлані здалося, що цього не може бути, до розмови знову втрутився другий голос, він сказав: «Пшол нахуй. Три-чотири». Подивившись на таксиста, вона побачила, як той зникає за машиною, пригинається, відчиняє дверцята, заводить свою тарантайку та рушає з місця так швидко, що здіймає клуби пилу. За кілька секунд «жигулі» зникли за поворотом — вочевидь, розвертатися він не зважився, бо в такому разі треба було б проїхати мимо воріт, ще й водійським боком до дула.
— Нічого, через Чаусове об’їде, — додала бабуся зі сміхом, Світлана повернулася до воріт й нарешті побачила, що та якраз не сміється, а мовчки вішає на плече автомат. Сміялася… дівчинка. Якій… було років під сорок, якщо не більше, — це була ліліпутка, й вона сміялася так завзято, що ставало страшно.
— Так, Гюля, давай краще собак спусти, бо я оце устала за сьогодні з людьми базарить, ідуть та йдуть.
Бабка, схожа зі своїм автоматом на персонажа якогось фантасмагоричного вірменського мультфільму, мовчки рушила, а ліліпутка спитала у скам’янілої Світлани:
— Так, а шо ти в нашому Богополі забула? Ти не лякайся, в нас просто післявчора міліція була, а тепер всі забулдиги лізуть, думають під шум вокзалу щось украсти, бо всі потікали звідси.
— Я… — Світлана застрягла на цьому особовому займеннику, наче акторка американського кіно. — Я з газети, «Новини тижня», нам писав… — вона пригадала ім’я автора листа, — пан Андрій. Повідомив, що у вас тут рейдерське захоплення, що вам поля спалили. Редакція мене надіслала, щоби написати про ваш випадок…
— Ха, — ліліпутка скривилася, — Андрія якраз і закрили… Ладно, заходь. — Вона відчинила ворота й запустила кореспондентку у двір, після чого пішла до будинку, де всілася на лавку. Світлана рушила за нею, але тут звідкись підлетіли собаки й почали на неї гавкати.
— Ша, Конак, — скомандувала бабка з автоматом і теж підійшла до лавки.
Тримаючи рюкзака перед собою — так, щоб у разі нападу собак можна було ним захиститися, — недавня пасажирка потяга місцевого значення підійшла до них.
— Так а що у вас тут? — почала було вона, але ліліпутка її перервала:
— Сідай ото з нами, — і повернулася до своєї напарниці: — Так я ж ото кажу, шо та наша гімнастка, Аліна, потім вийшла заміж на іностранця, ми його в Одесі надибали, полюбив її сильно. І забрав до себе.
— Ага, — погодилася з нею бабка, притулила автомат до стіни, дістала з кишені спідниці люльку й почала її розкурювати. Ліліпутка почала робити те саме, час від часу примовляючи: «Хороша та Аліна була», «Пощастило дівчині» і «Всі наші плакали».
Вони закурили, мовчки дивлячись на ворота, а Світлана ніяк не могла збагнути, чи не привиділося їй все це. І що тепер робити? Гаразд, можна поки приєднатися до розмови.
— А до якої країни? — спитала вона. Мама б не схвалила такого втручання до чужої бесіди, але, строго кажучи, мама б і в цій ситуації не опинилася — вона би просто не сіла до того зариганого вагона. І не поїхала б сама бозна-куди.
— Шо? — здивовано повернулася до неї ліліпутка.
— До якої країни відвіз її наречений? — якомога терпеливіше пояснила своє дурне запитання Світлана, вже розуміючи, що відповіді не передбачається. Але ж треба було якось з ними заговорити, тому вона не втрималася від продовження: — Я маю на увазі, що країни різні бувають, міг і до Іраку відвезти. Тобто не факт, що після цього життя її остаточно склалося.
— Дурнааа, — протягнула ліліпутка, випускаючи клуби диму, який видавався напрочуд смачним, і повернулася до своєї напарниці: — Красива, але дурна, — ніби винесла остаточний суддівський вердикт, що не підлягає оскарженню. Позаштатна кореспондентка вже не знала, як на це реагувати — чи то радіти «красивій», чи то образитися на «дурну»?
Так і хотілося видати щось різке, поставити цю хамлюгу на місце, та вони ж щойно її врятували від цього скаженого таксиста, тому вона спробувала полагодити цей діалог:
— Мене звати Світлана Дегтяр, я кореспондентка, ось моє посвідчення. — Вона нарила в гаманці новенький пластиковий прямокутник із дуже вдалим фото, яке зробила з кількох спроб, якраз для посвідчення. Якщо рахувати Юр’ївку, вона його показувала по роботі тільки втретє.
— Їбуууться кошкі на окошкє, — відізвалася черговою шокуючою фразою ця крихітна жінка, взяла документ, довго роздивлялася з обох боків, потім показала сусідці: — Диви, Гюля, не триндить.