Та відізвалася вже звичним «ага», продовжуючи дивитися кудись перед собою й погладжуючи собаку, який підставив для цього живіт.
— Ладно, Свєтка, — повернула їй посвідчення ліліпутка, — давай знайомиться, ет саме. Я — Анжеліка, — це було сказано так урочисто, наче йшлося про особу королівської крові), — а оця баба — Гюльчатай. Знаєш про лічіко?
Світлана не розуміла, про що йдеться, але про всяк випадок кивнула, аби не порушувати хиткого балансу в їхньому спілкуванні.
Анжеліка витрусила люльку об лавку, почала розминати дрібку тютюну на подолі й сказала:
— А я ж, дівки, самого Гагаріна бачила, яко ото зараз Нюсю. — Вона пхнула найближчу собаку носком давнього тапка — тварина відірвала голову від землі й повернулася спитати, чого це від неї хочуть.
— Спи, падла, вже тричі зранку жрала, нам би ото так, да, Гюля?
Жінка тільки похитала головою, а кореспондентка згадала ази позитивного спілкування, які викладали їм на другому курсі: людина завжди хоче говорити про себе. Хочеш її розговорити — питай про неї, знайди близьку тему й копай далі. Тому спитала, хоч це їй і було абсолютно не цікаво:
— Ух ти. А де це ви його бачили?
— Та у Чернігові, — з готовністю відповіла ліліпутка й солодко всміхнулася:
— Я сама з Ромодана, а туди до діда мене відправили. Ну, я ще зовсім мала була. — Вона засміялася, раптом зрозумівши підґрунтя цього вислову: — А дід в мене геройський був, орден Трудового Красного мав, уявляєте?
Тут Гюльчатай неочікувано зреагувала — визирнула з власних думок, повернулася до епіцентру розмови й грубо хихотнула.
— Що ти ржеш? — образилася Анжеліка. — От падлой буду, от тобі хрест. — І рішуче повернулася до Світлани, в такий спосіб показуючи, що недовіра подруги її образила й вона краще говоритиме виключно з кореспонденткою: — Сємочки будеш?
Відмінниці не лускають насіння, але як вирішила поринути до звичайного життя — не жалійся. Світлана взяла жменьку, розгризла пару зерняток і вирішила, що достатньо з неї цієї преамбули. Подумала та спробувала перевести розмову до бажаного напрямку:
— Так а що у вас тут сталося?
Ліліпутка остаточно насупилися, сплюнула й відповіла:
— Дурне в нас тут сталося. Спочатку одне поле вночі згоріло, потім друге, потім дід помер, за ним син його, Олег. А тепер Андрія забрали, а всі роботяги повтікали. Падли сцикліві, навіть за трудодні ніхто не спитав, через чорний хід повтікали, придатілі всі, блядь!
— А Андрій — це онук? Син Олега?
— Та да. Він тут ні до чого. Пацан на канікули приїхав, загорять і дєвок портіть, а він дєда схоронив, батька, а тепер його ще й приняли. Ну куда це?
— Я завтра поїду до міста, поговорю з міліцією, ще спитаю в колег у Миколаєві, може, щось підкажуть.
— Та таких друзєй — за хуй і в музей! Всі ці друзі, — махнула рукою Анжеліка, — до першого мільтона[15]. Хєр хто поможе, када він тобі нада. А ти в Первомайську живеш поки? Спитай там у міліції Щербука, він Олега друг давній. Кожні вихідні в нас, а тепер де воно, падло, лазить?
— Та я поки ніде не живу, — відповіла Світлана, записуючи до блокнота прізвище Щербук, — зараз буду займатися: може, в селі тут спитаю, хтось кімнату здає, літо ж.
Ліліпутка підхопилася:
— Тю, то живи в нас. Тута знаєш скільки місця, нам з Гюлею веселіше буде!
Свєта покосилася на автомат біля стіни й м’яко відмовилася, трохи прибрехавши:
— Та ні, дякую, нам редакція забороняє, має бути об’єктивна точка зору.
Анжеліка стурбовано подивилася на неї, потім раптом повернулася до другої хати й гучно закричала:
— Олесяяя!
Ти диви, з’ясовується, їх більше за дві. На повторний оклик з вікна першого поверху висунулося обличчя ще однієї жінки — кругляве, некрасиве й скривлене:
— Шо таке?
— Лесю, тут дєвучка хороша з Києва приїхала, розбиратися, шоб нам, значить, допомогти, так їй в селі кімната нада. Є в тебе там хтось?
Та мовчала, а ліліпутка, понизивши голос, з насміхом прошепотіла: «От жлобеня… Зараз… Зараз…» Обличчя нарешті обдумало пропозицію й запитало:
— А скільки дають?
— Сто рублів, — прокричала у відповідь Анжеліка, підморгнула присутнім, і вони разом заржали так гучно, що підірвалися усі собаки, а Світлана ледь насінням не подавилася.
На тому й зговорилися, сто гривень на місяць — дивні ціни в цьому світі. Олеся казала, що їй ще годинку треба на обід, а потім підуть до села дивитися кімнату. Гюля тим часом зробила всім чаю, який вони пили на тій самій лавці, слухаючи Анжеліку, рот в якої не закривався — вона розповідала про якісь гастролі цирку й смішні або трагічні випадки, що траплялися тоді.
Іноді в її потоці зринали факти, що могли стати в пригоді — наприклад, про дружину Олега, Ірину, яку дід вигнав колись із хутора, потім виховував маленького онука сам. Або про зграю вовків, що однієї зими перейшли Буг і довго кружляли навколо хутора. Світлана нотувала все, що стосувалося Дяченків — матеріалу замало не буває, збиралася вже підібратися до найважливішого питання: що це за торгівля людьми тут відбувалася, як до воріт під’їхав автомобіль, з якого вийшов священник.
— Шо, проспався, падло? — гучно закричала йому ліліпутка, укотре перелякавши кореспондентку й собак. Останні підірвалися й побігли до воріт, вітаючи новоприбулого, який виглядав доволі збентеженим. Гюльчатай пустила його всередину, чоловік підійшов до лавки й привітався:
— Доброго дня.
— Та коли він був добрим востаннє? — радісно відгукнулася Анжеліка, встала й підійшла до попа, який ступив крок назад. Він що, її боїться?
— Значить, як доходяг тримать твоїх, то ми хороші. А як мусора приїхали, тебе немає. Гриша, де ти був?
— Та я спав просто.
— Де ти спав? Ми до тебе в церкву бігали, вдома були — нєт ніхера пастиря нашого. Випив за упокой друга і понеслася душа?
— Трохи пере… тойво.
— Ага, я ж і кажу, по блядям завіявся. А телефон чого не брав, га?
— Та я… — почервонів священник і кинув погляд на Світлану (мовляв, хто така, навіщо при ній над ним знущаються), — потіряв десь.
Ліліпутка довго з відповіддю не забарилася:
— А хрест свій ти не загубив, мудило? Я кажу їм по тих наркоманах, що це від батюшки нашого, а вони кажуть — а де він? І забрали, бляха, Андрюху. Посодють тепер малого, і за шо?
— Я розберуся.
— Та вже зроби нам одолженіє, святий отець!
— Так, а де Андрій сидить?
— Де, в Первомайську, якщо на Миколаїв ще не відвезли. От давай прямо щас, бери он газетчицю, — Анжеліка показала рукою на здивовану Світлану, долю якої вже вирішила ця маленька жінка, — їдьте в отділєніє, що хочете там кажіть, але щоб до вечора малий був вдома. Поняв?
Піп важко видихнув і пішов до воріт у супроводженні собак, які ніби збиралися теж їхати. Світлана встала, підняла рюкзак і пішла за ним, не дочекавшись керівної команди Анжеліки, — у тому, що вона неодмінно прозвучить, сумнівів не було. Гюльчатай притримала собак, зачинила за ними ворота й пішла собі, навіть не попрощавшись.
У батюшки була крихітна дводверна «таврія», як він з таким зростом і комплекцією в ній розміщається, ще й у мішкуватій рясі, було не зрозуміти. Але якось втиснулися. Світлана очікувала чогось на кшталт корони на торпедо чи потрійної іконки, але з прикрас у машині впадав у очі лише маленький вимпел, на якому було написано: «Таврия».
Оскільки позаминулий бойфренд цікавився футболом, а звичка все запам’ятовувати існувала завжди, Світлана зрозуміла, що йдеться про сімферопольський футбольний клуб. Хоча хто їх знає, цих володарів вітчизняного автопрому — може, в них є якийсь клуб любителів ЗАЗу?
Вона збиралася вже запитати, чи не вболівальник той, щоби в такому разі щось швидко згадати й підтримати бесіду, вивівши клієнта на потрібну тему, як священник почав сам:
— То ти з газети? З Києва?
Ти ба, воно відразу тикає!