— Саме так, — холодно відповіла кореспондентка й пішла в контратаку: — А ви з якого, вибачте, патріархату? — особливо підкреслюючи ввічливу форму особового займенника другої особи однини.
— В смислі?
— Ну, яка церква у вас тут, чия?
— Та православна, яка ж іще?
Тааак, усе з ним зрозуміло, наша людина б охоче відповіла на це просте запитання, а він ось як поводиться. Поки Світлана думала, як би цього вайла подражнити, ожив телефон. Це був головред, який цікавився, чи вона вже прибула на місце, якою справа виглядає зблизька й коли можна очікувати на матеріал.
Довелося відповідати ухильно, щоби сусід нічого не збагнув, — поки нічого не зрозуміло, ще не розмістилася, їде розмовляти з міліцією. Керівник повідомив, що неподалік, в Одеській області, стався якийсь випадок у єдиному в Україні лепрозорії, хтось там кудись втік, тому, якщо вона опиниться поруч, нехай заїде й проб’є, що там сталося.
От тільки цього не вистачало — їй би тут розпочати роботу, а він вже вигадав ще одне завдання! Сухо відповіла, що наразі вільного часу в неї не передбачається. Відбій. Поки вона розмовляла з Соколовим, телефон двічі реагував на паралельний виклик — зрозуміло, що мама почала телефонувати, щойно отримавши повідомлення, що доця з’явилася в мережі.
Зв’язок, як на зло, не зникав, і довелося довго брехати мамі, що готель новий, вигадувати його назву — «Перлина Бугу», додавати деталей — добре, що купальник взяла, зараз піде купатися. А на запитання, чи не в машині вона, відповідати — так, їде до мера поговорити про сільське господарство, яке, за версією «для мами», й було метою її відрядження.
Нарешті голос у слухавці забулькотів й остаточно зник, Світлана подумала, чи не вимкнути про всяк випадок телефон, але зрозуміла, що кореспондент має бути завжди на зв’язку, і взагалі засоромилася власних думок — з мамою треба бути м’якішою, бо та ж хвилюється за неї.
Григорій вичекав паузу, подивився на кореспондентку, вчергове з сумом видихнув і сказав:
— То наші наркомани в Олега сиділи.
А, ось і воно — розмова сама собою вийшла туди, куди треба.
— З редакції телефонували до районного відділку міліції, там сказали про обвинувачення в торгівлі людьми.
— Та яка торгівля, хто їх купить?
Це було щось новеньке — батюшка виявився-то з гумором! Ти диви, треба записати цю конструкцію, про купівлю.
— Поясніть, будь ласка, про що йдеться.
— Ну… В нас тут при церкві був центр лікування наркозалежних, значить… Я сам його…
— Організували?
— Пройшов… Свого часу…
Слова вочевидь давалися Григорію важко, і тепер Світлана розуміла чому — він змушений був зізнатися в тому, що хотів би тримати в таємниці. Вона на першому курсі писала нарис про центр лікування, тому розуміла, про що йдеться.
— Героїн? Це у вас замісна метадонова терапія?
— Ні. Хто ж нам дасть? Навіть водкою не знімали. Просто передержка.
— Тобто просто зачиняєте їх і тримаєте, як собак?
Григорій зупинився на Т-подібному перехресті, висунув голову до лобового скла й почав оглядатися на всі боки, вичікуючи паузу в дорожньому русі, — їм треба було виїхати на трасу, яка незабаром упиралася в місто. Нарешті «таврія» вирушила, аж підстрибнувши від бажання вписатися в потік.
Священник з полегшенням відкинувся на сидінні й відповів:
— Тримали… потім по… нашій церкві пішло указаніє згорнуть все це. Ну, я й попросив Олега, щоб він у себе їх тримав. Ми на три місяці їх закриваємо, беремо підписку з батьків.
— А за законом це?..
— По закону це порушення, звичайно. Тільки тоді ж ніхто не соскочить.
— А скільки… Який відсоток у вас без рецидиву?
— Високий. До десяти десь.
«Скільки?» — Світлана жахнулася — тоді в Києві їй сказали, що остаточно виліковується половина залежних. А тут один з десяти? Вона збиралася було запитати, чи не здаються такі показники неефективними, як отець Григорій крутнув кермом, вперся правим боком машини на бордюр і вимовив з неабияким полегшенням: «Приїхали».
У відділку священник почав поводитися зовсім по-іншому — він випростався на весь свій великий зріст, гучно довідався в чергового міліціонера, де кабінет найбільшого начальника й поважно рушив у вказаному напрямку, не відповідаючи на зустрічні запитання — а хто він, власне, такий? Зніяковіла Світлана про всяк випадок дістала своє новеньке посвідчення й тримала його перед собою, але на неї ніхто не дивився, тому вона мовчки йшла за Григорієм.
Їхня процесія, до якої доєднався стривожений черговий — молодий хлопчик з косими очима, пройшла до приймальні, де піп величаво скомандував усім «чекайте» й зайшов до кабінету. Секретарка вилупилася на все це й спробувала зупинити Григорія, але він уже зайшов й одразу зачинив за собою двері.
Тоді вона накинулася на Світлану — хто такі, хто дозволив? Та з кабінету почулася розмова на підвищених тонах й усі присутні миттєво замовкли, прислухаючись до тамтешніх подій. Звідти лунало про Божу кару, яка неодмінно впаде на голови тих, хто засудить безвинних — «ібо сказано в Писанії» й тому подібні незрозумілі посилання.
Другий голос пробував щось заперечувати, але священник явно перемагав — мабуть, давалися взнаки багаторічні тренування на промовах — він віщав упевнено, безапеляційно й загрозливо. Казав, що вже телефонував до Києва, що телефонограма з главка неодмінно прийде й бажано це питання вирішити швидко, поки всім причетним не попало по перше число.
За кілька хвилин обидва голоси замовчали й співрозмовники вийшли до приймальні. Григорій тримався спокійно, проте начальник відділку — маленький лисий офіцер з чорними вусами — виглядав школярем, якого виводять з кабінету директора. Саме так!
Світлана подивилася на колишнього наркомана іншими очима — він явно заслуговував на повагу, цей похмільний баскетболіст у сутані. Намагаючись скористатися тимчасовою перевагою, вона показала начальнику посвідчення й сказала, що редакції потрібен його коментар щодо цієї справи.
Перелякано глянувши на її корочку, він обережно відсторонився й сказав: «Та… нема справи, нема!», а Григорій додав виразно: «І ніколи не бу-ло!», на що офіцер нічого не відповів, тільки закричав на чергового: «Давайте цього Дяченка сюди, бекіцер!» Трохи подумав і додав секретарці: «Зіно, щоб там ні запиту, ні ухвали. Нічого не було, ясно?»
Вони вийшли в коридор, куди за десять хвилин черговий привів затриманого. Це була дивна пара — обидва дуже молоді й дуже перелякані. Андрій був симпатичний, як для невисокого, десь приблизно метр сімдесят (її зріст), з довгим темно-русим волоссям у стилі братів Галлахерів. Нічого такий.
Йому дали підписати якогось папірця, для цього начальник використав спину чергового, після чого їм було наказано «валити к чортовій матері». Свята трійця вийшла на вулицю, Дяченко подивився навколо, солодко затягнувся свіжим повітрям і радісно промовив:
— Іди ти в сраку, рідна укрáїнська міліція!
— Украї´нська, — автоматично виправила Світлана найпоширенішу та найкричущішу помилку в наголосі, зробила невтішні висновки й пішла до машини, вже розуміючи, що тепер сидітиме на задньому сидінні, як леді, але для цього доведеться лізти першою, через незручне переднє сидіння.
10
Вночі згоріло ще одне поле — цього разу велике, розташоване за селом. За словами Анжеліки, воно було засіяне новим сортом озимої пшениці — її слід було збирати відразу після ярової, Олег покладав на те поле великі плани й слідкував за ним ледь не щодня. Жнива мали розпочатися десь за тиждень, та як цим займатися, якщо робітники розбіглися, а господаря немає — малого з міліції випустили, але він нічого не знає?
Щоправда, висновки про те, що персонал забув за трудодні, виявилися марними. Після того як ранкові справи було вичерпано, Лилєкей задрімала на лавці й прокинулася від того, що біля неї хтось стоїть. То знову був Льоша-тракторист — пропитий чолов’яга, загорілий ледь не до чорноти.
Він заглядав у обличчя Лилєкей і неохайно посміхався.