— Гюля, чуєш, а ти не самоєд часом? А от передачу вчора дивився, так там одна…
Вона не дала йому шансу довершити промову, різко встала й наблизилася впритул.
— Так що, з’їсти тебе? — різко, із погрозою спитала, і тракторист від несподіванки так відхитнувся, що мало не впав.
На шум визирнула Анжеліка й нелюб’язно поцікавилася в Льоші, якого хріна він тут забув. Тракторист отямився й почав буркотіти про зарплатню за червень. Андрій, як його випустили з тюрми, роздав трьом жінкам гроші й попередив, що на кілька місяців вистачить, а далі буде видно, головне зараз — зі жнивами розібратися. Ну, добре, хоч так.
Але Льоші про те можна було й не казати — нехай ще походить, зараза, слізьми повмивається. От тоді він, ніби з погрозою, і розповів про пожежу на дальньому полі. Анжеліка відразу підбігла до щита, розташованого біля корівника, — там було намальовано усі їхні ділянки. З’ясувавши, що це було за поле — чотирнадцяте за їхнім розкладом, вона пропелером понеслася до великої хати й довго телефонувала комусь, гучно матюкалася й набирала знову.
Пожежники, дізнавшись про те, що все вже згоріло, пообіцяли прислати інспектора, але відразу зізналися в тому, що не знають, коли саме це станеться — в усіх навколо почалися жнива, всі зайняті, а в Підгородній зайнявся елеватор. Міліція взагалі відмовилася приймати виклик, бо начальник відділку сказав, що хутора Вільний для них більше не існує й, дослівно, «хай вони там усі горять синім вогнем».
Коли відбулася перша пожежа, все село збіглося допомагати. Коли згоріло друге, маленьке поле, на поміч прийшли тільки ті, до чиїх приватних ділянок воно підходило. А тепер… Тепер усім було байдуже, тому що воно було далеко від них. Добре, що Олег прорив між усіма ділянками протипожежні канави — хоч далі не пішло. Це якщо вірити Льоші — може, й пішло. Треба було перевіряти.
Тому Анжеліка, не дочекавшись допомоги від державних установ, вилаяла собак, що вешталися під ногами, і пішла будити Андрія — малий, якщо його не чіпати, міг спокійно до обіду долежати.
Поки вона чортихалася нагорі, із села прийшли Світлана з Олесею, кухарка прихопила з собою маленьку онуку, яку їй привезли з міста діти. Андріївна підтвердила новину про пожежу, лишила малечу на лавці й пішла ставити борщ — отримана зарплатня додала їй сил, а пожежа мало цікавила — ну, горить десь там, у нас же все тихо.
Анжеліка конвоїром спустила у двір Андрія й наказала йому зі Світланою їхати на чотирнадцяте поле — хлопець нехай подивиться й оцінить наслідки, а дівчина — задокументує все, сфотографує й напише заяву до міліції. Не вийде в місті — подамо в Миколаїв. Або взагалі в Київ.
Наостанок додала — щоби перевірили ще ширину й глибину протипожежних канав на всіх полях. Оскільки з тих, хто лишився на хуторі, ніхто не вмів користуватися трактором, можна дати Льоші пару гривень, щоби заглибив їх, тільки не сьогодні, бо він уже встиг похмелитися.
Молодь з явним полегшенням вирушила на старих, іще дідових «жигулях», а карлиця дивилася їм услід і чомусь усміхалася.
— Висока, — значуще сказала, повернувшись до лавки, де Лилєкей слідкувала, аби Олесина онука не видряпала Нюсі очі. «Їй усі високі», — подумала та. Скільки ж, мабуть, довелося перенести цій крихітній жінці, та диви — не зламалася, не забилася. Напрочуд гарно тримається, ще й керує людьми, яким до плеча не дістає.
— Хороша Свєтка, якщо цей олух ґаву не впіймає, буде діло.
— Вона багато про себе думає.
— Тю, а чого це їй про себе не думать? Слава Богу, жопа є, ноги стирчать, на лице теж нічого, нада брать! Тільки от не рано їм? Я от думаю — Олег наш рано одружився, і шо вийшло?
Лилєкей тільки знизала плечима — вона давно подібними питаннями не переймалася. Анжеліка забила люльку, погладила по голові дитинку й продовжила:
— Ото тільки Олька була Луцикова нічого, але вже на Одесу поїхала, поки цей бовдур пісю м’яв. Ще в селі дві є, подруги, — Альона й друга, як же ж її, Семенова дочка… Так обидві товсті, шо носороги, тому й дружать. А тут така цяця, з Києва, образована. Я ж кажу, треба брать!
— Та ото ж, — відповіла Лилєкей вже набутим висловом, думаючи про інше: хто ж це так розізлився на їхній хутір, кому вони дорогу перейшли? От щойно вона заспокоїлася й думки про осінній ярмарок почали потрохи витискати з голови мрії про повернення додому й зимовий перехід до Америки, а тут знову неприємності, першопричиною яких є одна жінка, яка не послухалася себе й пустила місцевого господаря плисти річкою обличчям донизу…
Вона завжди спокійно ставилася до проблем: можеш вирішити — роби, не можеш — не переймайся. А так, щоби самій стати своєю проблемою — от такого раніше не було. Лилєкей нервувалася й відчувала провину, яку могла загладити тільки вона. У звичайний спосіб, тільки для цього непогано б спочатку дізнатися, хто той звір, що ходить навколо й заважає жити її новій родині.
Треба було розпитати завгоспку, але та ще не закінчила висловлювати свої думки щодо Андрія зі Світланою:
— Я їх тепер постійно буду відправлять удвох, нехай, ет саме, общаються на свіжому воздусі, може, він де її і завалить, у стожку, — засміялася карлиця. — Ой, які в тебе баламути красиві, — взялася вона за дитяче намисто, роздивилася й відпустила.
Отже, пора, поки вона не почала розповідати щось про прикраси, які бачила двадцять років тому на одній директорці кладовища — серед безкінечних Анжелічиних історій була й така.
— Хто ж це знову поле підпалив, а? — ніби мимохідь спитала Лилєкей, вибиваючи люльку об лавку.
— Щоб я так знала… Та хтось із своїх. Тільки от поки не знаю хто, — насупилася карлиця, але швиденько перестрибнула на іншу тему, ніби не бажаючи говорити про неприємні речі: — От із цими памперсами так вдобно, у мене молодша сестра була… нормальна, Іра. Так мамка ото поки підгузники всі перестирає — страшне. А тепер все одноразове — викинула й забула, аби гроші були.
Лилєкей відповіла, не подумавши:
— А в нас так і робили. Мох брали, шерсть оленя, під жопку підложила, потім викинула, новий поклала.
Кинула оком на Анжеліку — а та сама на неї дивиться й хитро так закидує:
— От не тринди, де ти оленя бачила? Їх навіть у нас в цирку не було!
Лилєкей схаменулася — от треба було мовчати, як завжди, менше кажеш — менше проблем.
— Може, і не оленя. Погано пам’ятаю.
— Я ж і кажу, триндиш…
Карлиця посунулася ближче, нахилилася й зазирнула в очі:
— А як же тебе звати, подружко? Ну, раніше, до нас… Як тебе мама назвала?
І не встигнувши вигадати нічого путнього, Лилєкей зізналася:
— Лилєкей.
— Як-як?
— Лилєкей.
— Лелееекаа, — протягнула Анжеліка із задоволенням, — хороше ім’я, хороше. Взяла з банки з-під монпансьє засипку тютюну й почала прибивати люльку, хитро поглядаючи на стривожену власним одкровенням приятельку:
— От шкода, Гюля, шо дід Сава десь здриснув, треба було вас, ет саме, засватать. Стіл би поставили над річкою, як гульнули б, шо ой!
— Тьху на тебе. — Деякі місцеві вислови Лилєкей уже засвоїла й час від часу вживала, не замислюючись над цим.
— Тю, та він був охайний! Ізобрітатель такий — страшне, все справляв! А то скоро на погост до Гриши, а нагрішити не встигли, йо-майо, бо не було з ким! — Анжеліка так гучно заржала, що у вікні з’явилася Олеся — мабуть, хотіла пересвідчитися, що це не над її онукою знущаються.
— Андріївна, харош там вже спать під каструлею, давай вже борщу нам. — У завгоспки й для кухарки знайшлися слова, страшно навіть уявити, як би вона керувала загоном на зоні. Та ні, подумала Лилєкей, її б не посадили з нормальними зечками. А якби посадили, за гострий язик Анжелу б швидко підрізали в туалеті.
— А знаєш шо, — не замовкала та, — поки хавчіка не несуть, давай в карти грати? Таке вже літо випало — ні тобі уборочної, ні хіпешу. Корів подоїли, Семену здали, собакам дали, курям дали, свиням теж. Навіть в кабінеті посиділа на дві трубки. Давай в дурня, га?
Лилєкей на зоні не грала в карти, бо це зазвичай погано закінчувалося, але в тюрмі, коли ще сиділа з Нестеренчихою, вони грали в дурака, стіри[16] тоді циганка вистукала в сусідів, їм з постільним передали. Що ж… Робити дійсно нема чого — можна й пограти.