Чи чують вони його крик? Мабуть, чують, якщо далеко не відійшли. Якби це був Сергій чи Ігор, вона б убила його з власної рушниці, а далі по ситуації — дивлячись, хто прийде першим. Лисий матюкався й підвивав, а вона знову думала, думала, думала, тримаючи його на прицілі.
Потім він почав шукати у кишенях, і тут же щось загорілося в його руках. Телефон! Вона так і не звикла до того, що сучасні люди можуть зв’язуватися без дроту, вона просто про це не подумала! Анжеліка часто казала, що незабаром зв’язок буде і на хуторі, може, тут теж його поки немає? Та лисий вже кричав у трубку: «Сєрий, Сєрий, бігом, блядь, на точку, я в капкан вступив. Ногой на хуй!» — пояснив він, мабуть, відповідаючи на зустрічне питання, і Лилєкей заплющила очі.
Все, ідея з несподіваними нещасними випадками остаточно закрилася. Виходить, їй треба вбивати їх тут, сподіваючись, що прибіжать тільки ці двоє. А потім бігти самій, бігти далеко, бігти туди, куди вона не хотіла. І не мала на це сил.
Але ж вона збиралася допомогти чужому хлопчику, раз уже своєму не допомогла. Вона так вирішила! Йому заважають колишні друзі батька, вона їх уб’є й зникне. Ніхто ніколи нічого не дізнається. А десь там, дуже далеко, є дівчинка Лєна, є хлопець Руслан. І є Америка, у якій людям дають хороший дім й сплачують гроші просто тому, що вони є. Невже вона не хоче спробувати?
Вона хотіла. Але з того часу багато чого змінилося, і її маленька Америка була неподалік — там не було зв’язку, хтось ночами підпалював поля із хлібом, а маленькі гроші доводилося ого як відробляти. Та їй там було добре, вперше за багато років добре. І вона вважала це місце своїм. Вже своїм.
Лилєкей ледь втримувалася від сліз, коли Ігор із Сергієм прибігли лисому на поміч. Вони намагалися розтиснути той капкан, світили ліхтарями й були ледь не ідеальною мішенню — поклала б їх без проблем.
То що робити? Стріляти в обох? Але неподалік є люди — постріли почують. Вона не знає, куди потрапить і скільки часу піде на те, щоби вийняти з тіл кулі. А може, встигне? Приціл перемістився в пах міліціонеру, який стояв на колінах, — там і крові буде багато, швидко помре, і різати простіше, якщо витягати кулю.
А лисий? Доведеться вбивати і його. Ну що ж, не треба було приїздити до нас, вибач, якщо встигнеш. Праву руку звело від напруження, вона помотиляла нею в повітрі, все ще не наважуючись на рішення. І тут почула позаду якийсь шум — звідти до бесідки бігли люди. Лилєкей підібрала ноги, щоби не стирчати з-під дерева, і побачила праворуч від себе проміння двох ліхтарів — ще одні мисливці бігли з лісу на допомогу.
І ситуація вирішилася сама собою — з усіма їй не впоратися. Коли ці двоє пробігли мимо до бесідки, вона відчула неабияке полегшення — долю цього подвійного полювання вирішив випадок. Вона намагалася, але місцеві лісові духи вирішили по-іншому. Що ж, вона з повагою ставиться до їхнього вибору. Лилєкей тихенько підвелася й пішла вглиб лісу, слухаючи, як відстань потрохи з’їдає зойк того дурня, що вирішив випити горілки посеред полювання.
Коли вона вийшла на берег, була вже глибока ніч — широка стежка все ніяк не попадалася й довелося довго блукати хащами, кілька разів спотикаючись і падаючи. Потім здалеку побачила фари машини, що неслася через ліс, і пішла до світла. Нарешті знайшла тропу і нею вийшла до річки, а далі вона вже знала куди.
Лилєкей так втомилася, що вмитися було б дуже непогано, але берег тут високий, в темряві вона впаде, й що тоді? Ні, не зараз — вона зняла магазин, запхнула автомат до чохла, ледь закинула важкий вантаж на плече й рушила стежиною, що вела пагорбами вздовж берега. Часто ставала, бо ноги вже відмовлялися йти, і під час однієї з вимушених зупинок помітила, що за нею хтось іде.
Це був якийсь собака — тримаючись осторонь, він не реагував на шикання й знову наздоганяв її. От тільки цього зараз не вистачало… Зібрати зброю й вистрелити? Вона крикнула кудись назад: «Відчепись! Уб’ю!» і пішла далі, час від часу поглядаючи собі за спину.
Вже думала, що той злякався й відстав, але, щойно навкруги посвітлішало, він показався знову. І це був вовк — старий, худий і слабенький. Вона б упоралася і ножем. Або ні.
— Амин єттик, — привіталася вона, дістала ніж і показала його вовку: значення здавалося їй зрозумілим. — Я дуже втомлена, але ти помреш першим. Обіцяю.
Вовк подивився навколо й вирішив, що в нього є невідкладні справи на березі. От і добре.
Вона ще кілька разів оберталася, та його вже не було видно. Але, коли вже до хутора було зовсім близько, її зустрів рибалка — старий чоловік у синій штормівці зі спінінгом на плечі.
— Здрасті, — сказав він й очманіло вилупився на дуже брудну бабусю, що ледь шкандибала стежкою, тримаючи важкенький чохол з вудками на плечі, а в руці — величезний ніж.
— До свіданія, — відрізала вона й пішла далі, сподіваючись на те, що він відчепиться, бо рибалки завжди були балакучі — що на океанському березі, що на річковому. А вона вже за себе не відповідала, могла й убити просто тому, що не хоче говорити.
З останніх сил Лилєкей ввалилася до подвір’я через задню хвіртку, яку можна було відчинити, просунувши руку в щілину. Зайшла, повернула осточортілий чохол у кущі й зупинилася, важко дихаючи з присвистом. Сперлася на коліна й довго так стояла, намагаючись отямитися. Потім випрямилася й уперлася оком в баню, що стояла праворуч. Вона довго дивилася на неї, аж поки за будинками, біля будки, не загавкав скажений Будьоний.
11
Різне бувало — чого тільки за службу не доводилося бачити, але жодного разу не зустрічалося питання, якого не можна було б вирішити за допомогою курсантського ланцюжка. Всі десь вчилися, потім роз’їжджалися, але пам’ятали, де і з ким випивали в юнацтві, тому радо йшли назустріч колегам.
От, наприклад, попадається тобі заїжджий крадій, що народився в Кутаїсі, але має український паспорт. Яким вже макаром його занесло до наших сіл — інше питання. Ловлять його на гарячому — приймають у чужій квартирі, оформлюють і передають тобі на слідство. Тут, у принципі, й роботи ніякої вже не передбачається — тільки пробити по базі: скільки ходок у нього, по якій статті раніше сидів. Якщо дуже хочеш втопити дурня — вішаєш на нього останні нерозкриті крадіжки в місті. Якщо він нормально поводиться — передаєш до суду тільки те, що є. І краями.
І тут починає працювати ланцюжок — родичі в Кутаїсі знаходять полковника, який вчився в Харкові з начальником тамтешнього обласного управління. Той — кум заступника херсонської податкової. А той, своєю чергою, їздить на полювання з нашим есбеушником, бо вчилися теж разом, в Одеському інституті МВС. У результаті есбеушник приїжджає вночі, свистить у вікно, після чого ти виводиш сонного собаку гуляти знову. Він і не хоче, а треба.
У кожного в цьому ланцюжку свій інтерес, і тобі спочатку пропонують просто допомогти, в залік майбутнього. Ти вдаєш, що пішов думати, сам вішаєш на туриста ще пару справ — ставки зростають. Минає пара тижнів, собака знову прокидається для примусового додаткового наряду на вигул, і ти отримуєш наступну пропозицію — тисячу двісті доларів за тільки один доведений епізод, без зайвих ускладнень.
Людина ненадовго сідає, а далі вже не твоя проблема. Ти заносиш п’ятихатку начальнику і маєш гарний настрій у сім паперів. От тільки настрій чомусь не покращується — на те є свої причини, від яких останнім часом капітан Щербук уже порядком утомився.
Сьогодні зранку він прокинувся з чітким наміром більше не пити. У ніч на вчора, коли вони з Ігорем привезли до міської лікарні Артура з раною ноги, випито було забагато. Поки чекали в машині, розчавили ще пляшку коньяку, Ігор вже ледь розмовляв. Тому Сергій здав його дружині, а щоб відвезти Артура в Одесу на літак, посадив за кермо знайомого слідчого. Здихалися нарешті того пораненого, на зворотній дорозі колега не витримав і довелося його годувати у вірмен на трасі — горілкою й обіцянкою не забути при нагоді цю послугу. Так що вдома, коли вчора ввечері він туди нарешті доповз, була важка розмова з дружиною й обіцянка пригальмувати з бухлом.