Отже, лишався робітник залізорудного кар’єру О. Савін, 1965 року народження. Головний біль трохи відступив — так буває, коли робота тебе тримає в тонусі, — Щербук узяв один зі своїх мобільних телефонів і запустив у дію курсантський ланцюжок.
Спочатку набрав товариша у Сургуті, потім колишнього летьоху[17], якого тато дружини встромив аж до Москви. Далі пішло легше — через п’яті руки він отримав особистий номер заступника начальника Таштагольського районного відділку, якогось Петра Валерійовича Сабітова, пообіцяв собі сто грамів коньяку (сто, не більше!) й почав набирати всі ці плюси, коди й решту цифр.
Петро Валерійович слухавку взяв одразу — ось вона, стара школа, але про Савіна нічого не знав. Тоді довелося посилатися на якогось всесильного Іллю Івановича, який керував там по області відділом внутрішніх розслідувань. Так Сергій нарешті отримав особистий номер слідчого, якій вів ту справу, — лейтенанта Годованюка.
Все, він на фінішній прямій! Капітан ледь втримався від того, щоби надибати в будь-якому з сусідніх кабінетів омріяний коньяк, і набрав ще один номер. Тепер уже останній. Гудки довелося слухати довго, але врешті-решт у слухавці пролунав украй незадоволений голос: «Старший лейтенант Годованюк. Слухаю».
«Привєтствую», — весело відповів йому Сергій і витер з лоба холодний піт, що зазвичай виділяє з себе організм, якому не дають похмелитися тоді, коли це вкрай необхідно.
— Товаришу лейтенанте, я від Петр Валеріча, до вас, значить, відправив він. Це капітан Щербук, з України, Первомайський міськвідділ. У нас тут мокре, і є думка, що воно з вашою справою, так би мовити…
— Це з якою?
— Савін, підріз, із кар’єру, весною у вас було.
— Ну, було. — Голос не теплішав. — Так це через Інтерпол вам треба, я ж права не…
Та Сергій теж знав, як грається ця пісня, жоден Інтерпол тут ні до чого:
— Ми в міжнародний розшук поставимо, не питання. Знати б кого? Ілля Іванич, ваш, з області, сказав спитати, по-простому. Раптом там порожняки, чого ж тоді через Інтерпол, навіщо?
— Ладно, що у вас там?
— У нас підозра на вбивство, загинув старий друг цього вашого Савіна, черепно-мозкова — і в річку. І через місяць, може, більше, після вашого. Розумієш?
— Ну да, ну да…
— Так у вас там шо?
— У нас… — задумався старший лейтенант, мабуть, пригадував деталі справи, — у нас, значить, у передпокої кімнати гуртожитку, ножове.
— Знаряддя знайшли?
— Нє-а. Ну, там щось велике, тесак якийсь або кухонний, не знайшли його.
— Якщо кухонний, це побутове.
— Так, скоріше за все.
— Так, а він? — не вгамовувався Щербук. — Пияк, загульний? Підозрювані були?
— Нє-а. У свята, кажуть, без особливого. Сусідів опитали, ніхто нічого.
— Понятно. І причепити нікому?
— Ну, тут у нас контингент… Особливий, але нікого поки не знайшли.
— Взагалі нічого?
— Дідок з гуртожитку сказав, ніби йому з пошти рекомендованого листа приносили. Хто, не пам’ятає — п’яний був. Але пошта сама не знає. Загубили чи що…
— Значить, висяк?
— Висяк.
Сергій продиктував свій номер телефону на той випадок, якщо щось з’ясується, але вже розумів, що летьоха нічого зараз не записує. У нього знову нічого, окрім відчуття — щось тут є. Не буває таких збігів. Усе буває, а таких — ні.
Він ще посидів, подумав, потім таки пішов до суміжників, випросив пів чашки таврійського тризіркового, повернувся до свого кабінету й узяв до рук телефони. Службовий він ніколи не вимикав, а в особистому й спеціальному зранку вимкнув сигнали. Не до того було.
І з’ясувалося, що йому двічі телефонував Ігор, а потім надіслав повідомлення: «Обід з V у III. 13». Штірліц, блін. Це означало, що він оговтався й уже домовився про зустріч із новим прокурором у ресторанчику «Вдали от жен», який вони завжди називали «У Зої», тому що з давніх часів цю шашличну тримала Зоя Сергіївна, спочатку працюючи там завідувачкою, а потім приватизувавши цей заклад.
Сергій відніс начальнику зізнання домушника, вирішив, що вистачить з того й чотирьох сотень, вислухав свою порцію лайна й поїхав на обід, сказавши черговому, що буде вже завтра. Дорогою пригадав, що за всі дні забув сісти й порахувати, скільки кому виходить при різних варіантах ціни за маєток, виматюкав себе відразу по кількох напрямках і прибув до Зої на пів години раніше.
Біля бару хлопнув стопар вірменського, замовив кави й збирався було порахувати розклад, як з’ясувалося, що обидва компаньйони вже на місці — сидять в окремій бесідці. Вони що, спеціально домовилися на годинку раніше, щоб щось вирішити без нього? Він відверто жалкував, що повівся на Ігореву замануху — вже вляпався, а прибутку поки не видно. Та стара звичка доводити справи до кінця не давала шансу зіскочити дорогою. Бо це не-пра-виль-но.
Ігор з Васильченком їли шурпу, гучно сьорбаючи. Серьога завдяки дружині від цього давно відучився і став звертати увагу на такі речі — тьху, жлоби.
— Здорово, пацани, — привітався він так, ніби не помітив, що вони приїхали раніше, сів поруч.
— Здоров-здоров, — відповів прокурор, — мені отут якраз розказують, як ви поохотилися.
Його жирні губи розійшлися в радісній посмішці, а капітан подумав, що було б непогано вдіти обом по гарячій тарілці на голову.
— Да, було діло… Я ж кликав вас, Петре Миколаїчу… Повеселились. Знати б, хто там це все підмутив.
— Та хто, — ще більше зрадів Васильченко, — понажиралися, добре, хоч не пострілялися там.
Ігор хмикнув і промовчав — падло підлабузне.
— Та да, — вирішив не загострювати питання Сергій і відламав собі шматок лаваша, раз вони на нього перше не замовили. — Шо рішаємо? Малий вийшов, ми йому запропонували п’ятнашку плюс квартиру в Миколаєві, двушка, Ігорьоша її в двадцятку оцінив.
— Що за квартира? — швидко зацікавився прокурор, і тут вже Ігорю довелося встрягати:
— Та перепала по одному ділу, я її й так продаю, можна заодно… Він так швидше погодиться, він же там учиться.
— Ну-ну… Квартира, мабуть, десятка красна ціна, а ти й тут вирішив нагрітися?
— Та нє, я подумав — він так швидше… А так буде де жити. На березі, кстаті.
— Ладно, — продовжив Сергій, — то вже таке. Тут головне, чи погодиться він? Тоді ми зсумуємо все в тридцять п’ять, а Мулі здаєм розклáд? Він же з половини обіцяв.
— Це вже друге питання, — поважно вимовив Васильченко, витер рота долонею й нею ж провів по голові. Щербук уже почав жалкувати, що так мало випив на барі, але тут вийшла сама Зоя Сергіївна й поставила перед ними блюдо з шашликом, навколо якого були акуратно розкладені скибки запеченої картоплі.
Всі радісно накинулися на м’ясо, а прокурор продовжив:
— Спочатку треба, щоб Андрій цей ваш погодився й усе підписав. По замовниках будемо потім вже рахувать, як краще нам бути.
— Я думаю, шо подітися йому особо нема куди, — підняв голову Сергій, — та пропоную малому накинуть чутка, а то… негарно.
Ігор тільки знизав плечима, а Васильченко не змовчав:
— Хочеш, зі своїх давай. Тільки там ще з реєстратором треба буде щось рішать, я не знаю, скільки він захоче. Треба ж всьо переписувать, і бистро.
— Давайте Андрію накинемо хоч п’ятірку.
— Ти погано почув? Можеш зі своїх добавить, я не проти.
От же ж жирне падло, звідки його до нас перевели? І де вони тільки набирають їх до органів нагляду, всі як з одного інкубатора. Пономар був — товстий. Потім той, як його… На Карлсона схожий. Теж. Тепер цей… Дістати б зараз непомітно з-під піджака пістолет і стрельнути тобі в живіт, під столом. От би ти здивувався, правда? От би ти впав й харкав кров’ю. А тоді б стати над тобою і…
Сергій вичавив з себе посмішку, вмокнув картоплинку в майонез і запропонував:
— Ну, можемо разом заїхати туда. Завтра, наприклад, після обіду?
— Нє, — протягнув Васильченко, — от ви вдвох і їдьте. Причому зараз. А я викличу до себе реєстратора того… Хай пообсирається спочатку. А потім видно буде… І цей… Ти казав, — повернувся він до Ігоря, — що можна переписати все на жінку його колишню. Де вона там живе?