— У Запоріжжі, — сумно відгукнувся Ігор, — тільки я її з дитинства ж… Там така жучка… Там хатою і п’ятнашкою ми ніяк не відіб’ємся. З нею це не пролізе. Вона б і тоді хєр шо віддала, але Тарас її прижав… Через ваших, до речі.
— Ну, добре. Я поїхав до себе. А ви рішайте там вже з сином цим. Бо справа по нарколигах іще лежить, я її поки притримаю. І цей… буде вийобуваться, скажіть, що я вже знаю, як його дід з батьком еті поля добирали. З голой жопой піде.
Васильченко встав, поляскав себе по животі й пішов до ресторації, звідки почулося, як він гучно дякує Зої Сергіївні за обід.
Ага, дякує воно… А розраховуватися їм — ще одне підтвердження старої істини, що прокурори за себе ніколи не платять. Навіть на цвинтарі. Де б йому, звичайно, опинитися якнайшвидше… Між іншим, ще одна причина жалкувати — хто поліз приручати нового районного прокурора? І хто кого врешті приручив й осідлав?
Вони лишили по сто гривень, доїли м’ясо, хоч і не лізло, і викинули на пальцях, на чиїй машині їхати. Капітан обрав ножиці, розпорядник викинув каміння. Ну, воно й правильно — «нива» краще подолає ці байраки.
Ігор сказав, що, по-перше, треба заїхати до церкви, бо Гриша вже йому всю трубку віддзвонив — усе намагається розібратися зі своїми наркоманами. Вони, звичайно, знали про цю клініку, яка спершу при церкві була, а потім Олег уже погодився їх у себе тримати. Але Сергій вважав, що наркоманів нехай їхні батьки й тримають в себе, погано виховав — отримуй. Тут би живих врятувати, нема коли перейматися долею цих залежних, від яких уся дрібнота — крадіжки, розбій, розповсюдження.
Тому до Григорія заїхали, але навіть з машини не вийшли. Священник вибіг з церкви й почав було кричати:
— Серьога, шо ж ти робиш? Андрія ледь не закрили!
Ага, знав би ти, попка, що насправді відбувається, ти б тут відразу дуба дав. І недалеко було б нести, між іншим.
— Не ори, — поморщився Щербук, бо голова знову почала боліти, — шо ти хочеш?
Святий отець помовчав, збираючись зі словами, і значно тихіше почав:
— Бог любить наркозалежних.
Але Сергій не дав проповіді набрати обертів:
— Бог? Бог хуйні не любить.
— Бог любить усіх. І їх теж.
— Ну, так і любіть їх у себе. Тільки з документами на утримання. Я знаю… Як диспансер!
— Єпархія не дозволяє.
— Тим більше. Короче, Гриша, не їби мозги. Андрюху випустили, я попросив, — незграбно збрехав Сергій, а Ігор цикнув на своєму сидінні, але так, щоби священник не почув. Капітан врубив задню передачу, щоби розвернутися, і додав: — Так шо кіпіш відставити. Діла там не буде.
Він здав задом до стіни церкви та подивився на довжелезного Григорія, який стояв, стискаючи кулаки:
— Поняв?
— Бог тебе простить. А я ні.
— Ну й хуй з тобою!
«Нива» аж підстрибнула, стартуючи — пил піднявся ледь не до хреста. Десь у ньому чорніла фігура священника, а машина вже повертала на дорогу. Злий Серьога погнав щодуху, Ігор вчепився в ручку й перелякано зойкав, а за хвилину закричав:
— Тормози, там люди!
І дійсно — попереду показалася якась парочка, що підіймалась нагору, взявшись за руки. Почувши машину, дівчина відразу стрибнула на узбіччя, а хлопець тільки повертався. І це був Андрій Дяченко. Сергій гальмував, дівчина щось кричала, звертаючись до спадкоємця маєтку, і той нарешті ступив кілька кроків до неї. «Пронесло», — подумав Щербук, і вони проскочили повз пішоходів.
— Підвезем? — стиснутим голосом спитав Ігор, але Серьога вже вирішив, що розвертатися тут нема де, а чекати, поки ті підійдуть, він не хотів. Після розмови з цим придурастим священником нутро так і булькотіло, злоба поєдналася з головним болем й вони душили його з двох боків, наче гучна неприємна музика з репнутих колонок.
— Хай ідуть. Позажимаються ще. А хто це з ним?
— Та появилась тут одна. Журналістка.
— Та ладно?
— Точно! З Києва. Приїхала наче розбиратися. Я їх у Ройтмана бачив. Некролог замовляв там по одній. Дивлюсь, чешуть.
Тааак. Оце вже щось новеньке… Зовсім новеньке. Центральна преса їм тут ні до чого. От зовсім. І знову це не могло бути збігом, хтось же її сюди направив! Тільки щоби що? Знову привид могутнього ворога, який вирішив обламати їм легкий заробіток, з’явився перед капітаном. І знову його тіпало від остраху. Хто ж ти такий?
— Так а чого ти мовчав?
— Та ми якраз із Миколаїчем говорили за це, када ти приїхав.
— І шо вирішили?
— Та цей каже, що проб’є її по своїх. І що за це нехай у київських з дніпровськими голова болить. Ми зробимо все чисто.
Зроблять вони… Тільки от що? Ну навіщо він сюди вліз? Ну, заробляй собі спокійно, люди самі лаве несуть. Ні, захотілося їй будинок поставити, щоби як в Англії. І давай-давай, ти ж чоловік, ріши щось. От тобі «щось» і повертається.
Машина подолала останній схил пагорба, вони виїхали до воріт хутора, і Серьога посигналив та вийшов, не очікуючи швидкої відповіді з того боку, бо дуже нервово вони востаннє тут розпрощалися. І це треба було якось підрівняти. А для цього потрібні додаткові сили. Де ж їх взяти?
Знову, як неодноразово вже сьогодні бувало, капітан Щербук вичавив із себе посмішку й закричав за ворота:
— Анжеліка! Маркіза ангелів, пробач засранця, а? Ми по ділу.
І вона з’явилася, звичайно, разом із собаками, які в порівнянні з нею виглядали конями. Карлиця, як завжди, вперла руки в боки й дзвінко сказала:
— Приперлося воно… От када ти був нада, тебе не було. А тепер шото зачастив. Андрюхи нема, їдьте.
— Та ми його бачили по дорозі, сюда йде… З кралею зі своєю.
— То така краля, що тобі у сраці зразу дві різьби наріже, пойняв? Туди і обратно.
— Та поняв, поняв. Відчиняй. Я, от Ігор не дасть спиздіти, хотів тобі цвєтів купить, шоб, значить, вибачитися. А не було. Вірмени точку закрили на виїзді.
— Вірмени йому закрили, — скептично відізвалася Анжеліка, але підійшла-таки до воріт і почала вовтузитися із засувом. Позаду неї вже стирчала та бабка, що прибилася до них нещодавно. Юля, чи як її там? Стояла й дивилася якимось важким нерухомим поглядом, слідкувати за ним чогось не хотілося.
Карлиця плечем налягла на ворота, відчинила їх і почала ногами відганяти з проїзду собак. Сергій загнав машину у двір, поставив її на звичне місце, біля пташника — обісруть, але це, як відомо, приводить до грошей.
Він вийшов, закурив, повернув на обличчя посмішку й дивився, як поважна господарка йде до нього.
— Значить, тебе ще не посадили за всі твої, ет саме? — почала карлиця свої звичайні витребеньки, і довелося їй підіграти.
— Та мене за шо?
— А шо, нема за шо?
— Та нема! І вообще, чого боятися? У тюрмі страшно тільки перші десять років. А потім як по маслу.
Неприємна бабка Юля гучно хмикнула, так що Сергій перевів погляд на неї й уже не посміхався. Що ця косорила собі дозволяє? Він уже збирався дати їй відповідь, але Анжеліка втрутилася й тут:
— Я тебе той раз забула спитать, а нагадали — ти пістолет наш привіз?
— Який, блядь, пістолет?
— Той, шо твої архаровці забрали в мене.
— Так ти ж, дурна баба, шмалять почала. Вони вообще повне право мали тебе тут положить. І ніхто б їм нічого за це.
— Ми тут на своїй землі. Он, в Америці, чув, люди можуть зі свого двора пулять усіх, хто зайшов.
— Тю, от ти странна, — Серьога удав крайній ступінь здивування, — тут же не Америка, тьотю. Тут незалежна ваша. Самі тут помаранчевий флаг вішали, їжте тепер.
— Ти мені ото зуби не заговарюй. Де наш ствол?
— У Карагандє. Забудь. Начальник району його собі забрав. А звідти здачі немає.
— Акт тоді повинен бути. Вилучення, — пробуркотіла та Юля, і тут уже Серьога не втримався:
— Тебе, пиздося, хто вообще питає? Шо ти лізеш куди не слід, а?