Лилєкей обійшла калюжу біля вузького круглого басейну й наявно рушила кам’яною доріжкою, ніби до хати. Але перед нею повернула направо, обійшла сарай, що стояв поруч, потім протиснулася між ним і парканом. Підійшла до бані з боку задньої хвіртки, притислася до стіни — до вікна з цього боку було недалеко.
— Ти нахуя мене з хатою так підставив? — питав Ігор, і міліціонер не забарився з відповіддю:
— Шоб було дохуя! А ти нахера п’ятерик накинув?
— Тю, я ж на пробу.
— Нє, ти спецом! Вирішив, блядь, шо найхитріший?
— Ладно, харош уже! Нормально все, підняли на трьох стіки, скіки й на двох не ждали. І не пий, тобі за руль.
— Ти зовсім охуїв, — підняв голос Сергій, — в обезьяннік захотів?
— В смислі?
— В хуїслі! Може, закрити тебе? І питання закрить, пока на сутках повисиш?
— А ти нахера про діда припиздів? Я там чуть не охуїв. Яка отрута, ти шо? Угомонись уже, все зробили, давай отдихать по-людськи…
Лилєкей слухала — що в них далі? Просто мовчать? Ні — ніби двері зачинилися. А що буде, якщо вони паритимуться окремо? І знову питання далекими зорями замайоріли перед очима Лилєкей — вона їх прогнала, потрусивши головою, але обережно, щоби раптом не вдаритися об стіну, за якою вони зараз і знаходяться — ще почують.
Вона стояла, рахувала час і намагалася заспокоїтися — вже нічого не змінити, роби все, як планувала, а далі буде видно. Краще он подивись, з якого боку зачиняються ці важкі зимові віконниці… Зовні? Прекрасно, коли вийдеш — не забудь зачинити їх. Двері у двір — теж, а то, не дай Бог, проб’ються до передбанника й відразу вікно висадять — весь дим-то відразу і вийде!
Вони сиділи там довго, значно довше за Лилєкей з Анжелікою, й відразу вилетіли на подвір’я, ухнувши по черзі до басейну й здійнявши гору бризок, які долетіли аж сюди. Вона ледь встигла відскочити за ріг і стояла тепер там, хапаючись за серце, яке чомусь вирішило прискорити свій стук. Тихше, тихше, дурне!
Чоловіки вже не сварилися між собою, Лилєкей від душі побажала їм випити горілки, запити чаєм і повертатися до парної. Ще позойкали й пішли. Трохи вичекавши, вона повернулася до вікна й почула, як міліціонер щось розповідає про якийсь красивий дім, що так подобається його дружині. Ігор щось відповідав, але не було чути, що саме, — мабуть, сидів далі від вікна.
— Давай по другій, — скерував Сергій, і Лилєкей дуже сподівалася, що він про забіг, а не тост, бо це очікування вже порядком дратувало її, ніби не було за спиною довгих годин у тундрі, коли вона чекала на здобич. Усе не те, і ти вже не та.
Знову гупнули двері, і вона підібралася — пора. Про всяк випадок почекала біля невисоких сходів і зайшла до передбанника. Там уже було мокро — треба ступати обережно, бо ще впаде тут й усе полетить шкереберть. Вона підібрала те міцне поліно, що лишила під диваном, і притулила ним двері. Було б непогано перевірити, посмикати, та боязно — ще помітять.
Відчинила дверцята пічки, взявшись за ручку подолом спідниці. Вугілля ще червоніло, та нікуди воно не подінеться: тяги не буде, але воно вже не зупиниться. Стала навшпиньки, дотягнулася до заслінки й натиснула на неї. А не йде, зараза. Не йде. Лилєкей ухопила стілець, поставила його до пічки, не боячись, що той займеться, і надавила двома руками на кляту заслінку. Та гучно скрипнула й подалася. Почули? Вона слухала, що відбувається в парній — там мовчали.
Надавила ще, і заслінка нарешті зайшла повністю, лишився тільки напівкруглий держак з отвором всередині. Все, от тепер — все. Вона обережно злізла, вхопила ще одне велике поліно й вийшла на вулицю. Піт котився, наче з хворої на лихоманку, вона важко дихала й ледь трималася на ногах.
Біля басейну стояв Конак і пив звідти воду. Він підняв до неї морду: «От ти де, я ж тебе шукаю!» — ніби сказав пес і радісно підбіг до неї.
— Ша, Конак, — відповіла йому Лилєкей і почала тулити поліно до дверей. А його не вистачало — занадто коротке, ці дві сходинки заважали.
Ну хто тобі не давав придивиться до цього вчора? Чого ти не могла зважитися, про що ти там собі думала, коли треба було просто підійти й поміряти, яка дровиняка потрібна? Лом! От чим приперли двері тоді на зоні, от що їй було потрібно! Залізний лом!
Усіляке господарське знаряддя лежало в окремій коморі біля корівника, вона там кілька разів була, лома не бачила, але там може бути щось подібне — граблі, лопата! Щось залізне й міцне. Лилєкей розвернулася до хати, ступила кілька кроків по доріжці, і тут Конак вирішив, що вони зараз гратимуться, і стрибнув перед нею.
Перечепившись через собаку, вона впала й жалісно закричала — улюблений ніж Лилєкей, її вірний старий різак з ручкою з мамонтової кістки, що лежав у великій кишені хвартушка, при падінні встромився їй у стегно! Конак зрозумів, що в цій грі щось пішло не так, і на кілька кроків відбіг убік, немов вичікуючи, що буде далі. Десь там, за хатою, почувся стурбований голос Анжеліки, яка кричала: «Шо, блядь, там сталося?»
Лилєкей перекотилася на спину, прикусила губу й витягнула ножа з ноги. Той був увесь у крові, вона навіть не хотіла дивитися на рану. Їй потрібно терміново знайти щось довге й міцне. Може, щось у теплиці, виламати якусь підпору? І тут вона почула, як у бані щось гупає.
Вони вже зрозуміли, що щось сталося, і намагаються пробитися з парної! Лилєкей, Лилєкей, що тобі заважало взяти автомат і притулити його десь тут у траві? Про всяк випадок, а? Ти ж нещодавно заходила до великої хати по рушники, а він там нагорі й лежить — ти сама його позавчора вранці поставила до залізної шафи!
Вона виплюнула кров з прокушеної губи й поповзла до бані, на руках — ліва, права, ліва, права. Стегно було геть мокре, ніби знову обісцялася за машинкою, коли загін не встигає здати план і вас не випускають нікуди, а кульок ніхто з сусідок не дає, бо потрібен самим! Нога вже німіла, а Лилєкей переповзла калюжу й дотягнулася рукою до сходів.
Підтягнулася до них, стала на ліве коліно й тут почула, як у бані щось сильно гупнуло й посипалося. Чим вони могли вибити двері? Лавкою? Лавку ти ж могла звідти прибрати, а подумати? А подумати про це ти хоча б могла? Лилєкей сіла на сходи, притисла двері спиною, підібрала дровиняку й вперла її собі в живіт і в землю, охопивши поліно здоровою ногою, наче ногу чоловіка, який уже спить, а ти просто хочеш стати з ним на дотик ближчою.
У двері щось вдарило, з того боку хтось кричав і лупав, лупав, лупав. Щоразу вона намагалася втримати двері, та вже відчувала — не вийде. Але раптом удари припинилися — вона почала шукати очима ніж і зрозуміла, що він лишився лежати там, на доріжці. І тільки вона збиралася докорити себе цим, як у двері вистрелили. І ще, і ще, і ще.
Лилєкей відкинуло зі сходів, вона гепнулася обличчям у калюжу, через неї перестрибнули голі чоловічі ноги, і вона ще встигла подумати, що міліціонерів без зброї не буває, а тих, хто про це не подумав, не шкода — самі винні. Вода зайшла до носа й рота — Лилєкей зрозуміла, що не може ворушитися, і подумала, що це правильно — Омрин лишився у воді, нехай і маму, яка цього припустилася, теж покриє вода. Так буде чесно, так буде правильно.
З чорноти з’явилася Анжеліка — карлиця тягла її кудись, вчепившись у мокру кофту. Десь за межею її погляду щось жевріло жовтим, перед очима було тільки темне небо та червоне скривлене обличчя Анжеліки, яка кричала:
— Зараз, сука, зараз! Давай, давай, поможи мені. Давай! Ми поєдєм, ми помчимся, давай!
Ми поїдемо, погодилася Лилєкей. Тільки не на оленях і не зранку. Ми поїдемо зараз, прямо зараз, вирушимо потягом нагору, в небесну Америку, де всім є де жити й можна нарешті бути зі своїми. І тим, хто все зробив правильно, випаде їхати в окремому купе на дві полиці, з гарною попутницею, а за вікнами буде світло й цікаво.
Анжеліка тягнула її далі, а з неба повільно спускалося щось біле й дрібне. «Сніг», — зрозуміла Лилєкей і щиро зраділа. Нарешті сніг! І вона розкрила рота, аби спіймати перші сніжинки.