13
Згоріла тільки баня, й трохи сарай обпекло, але лише з одного боку. Пожежники знову не приїхали — коли Анжеліка відтягнула тіло Гюльчатай до тераси й побігла дзвонити спочатку до швидкої, а потім до них, там просто кинули слухавку. Може, вирішили, що з них на Вільному знущаються. Анжеліка навіть не виматюкала їх за це й побігла до Гюлі, та над нею вже собаки скиглили — пізно. Все пізно.
Замість швидкої приїхала опергрупа — мабуть, Серьога викликав, — він пробіг мимо завгоспки голий, з пістолетом у руці, й вона досі вважала, що то був їхній пістолет. Стрибнув у машину, протаранив ворота й зник.
Міліціонери дочекалися, поки баня догорить, Анжеліка поливала її зі шланга й просила допомогти, та марно. Вони підійшли ближче тільки тоді, коли вдалося збити полум’я, витягли з передбанника тіло Ігоря й здали медикам, які дошкандибали до хутора тільки через кілька годин. Ті зафіксували дві смерті, забрали тіла й поїхали собі, такі злі, ніби це в них у домі щойно вбили двох людей.
Мусора лишилися до ранку й довго допитували Андрія, який прибіг зі Світланою десь опівночі. Дівчинка, молодець, показала їм корочку, тому нікого не били, а поводилися чемно — по подвір’ю не лазили, сиділи на лавочці й кидали собакам печиво, змагаючись, чия вище підстрибне.
Анжеліку допитали першою і довго не мучили. Вона сказала їм, що дивилася телевізор, аж раптом почула спочатку крики, а потім і постріли. Побігла туди, а назустріч п’яний слідчий Щербук, голий і з пістолетом. Убив жінку, що в них прибирала, підпалив баню, всередині якої закрив свого старого друга, похоронного розпорядника Романова, і поїхав як так і нада.
Старший їхній нічого на допиті не записував, тільки гмикав. Тоді якраз з’явився Андрій й опер перемикнувся на нього, наказавши Анжеліці пити більше води й не вигадувати дурниць. Ніби таке можна вигадати. А вона була така прибита всім цим, що навіть не знайшлася з гідною відповіддю, про що потім жалкувала.
З малого довго пили кров, закінчили вже під ранок і поїхали, нікого з собою не забравши. Андрій сидів на терасі, пив десяту каву й дивився перед собою мертвими очима. Свєтка, хороша дєвучка, Анжеліку не кидала — сиділа з нею, слухала й піддакувала тільки там, де треба. А коли зійшло сонце, вони вдвох пішли по маєтку, роздивлятися збитки.
Анжеліка, наче екскурсовод у зоопарку, йшла першою — розповідала, як усе було, й робила висновки:
— Добре, що паркан залізний. Теплиці он поплавило, диви, навіть страшно всередину заглядать. Але до будинків не дійшло, бач? От є таки Бог! Диви, добре, шо корівник і птичник з того боку, а до свинарника ще грядки. І слава Богу.
Обійшли залишки бані, які ще порядно курилися — роздивлялися, заткнувши носи рукавами кофт. Світлана спитала, як вона гадає — що тут насправді сталося.
— Не знаю, — зізналася їй Анжеліка, у якої очі сльозилися: дим же по низу йде, якраз їй в обличчя, — я вже ні хєра не знаю.
Малі тут не лишилися — пішли до Олесі. Ну, як пішли — Свєтка рушила, а цей дурник за нею поплентався.
— І нікому, дорогі мої, ми з вами не нада, — підбила підсумки Анжеліка, зібравши собак біля мисок. Воно б лягти, звичайно, слід давно, та худоба ж ні при чому — вона подоїла корів, здала їх Семену, щоб вони нарешті не верталися всі разом, нагодувала свиней, насипала курям і пішла до малої хати. Відчинила холодильник, довго дивилася на пляшки з дідовою, ще минулорічною самогонкою, та втрималася. Тільки не вистачає зараз і їй гавкнутися — все згорить, ще швидше за баню.
Трохи поплакала, перелякавши Нюсю, яка встала з дивана й втекла у двір. Трохи поспала. В обід приїхала нова процесія — якісь експерти, навіть пожежник з ними був з червоною папкою. Ну, тут уже сил трохи з’явилося — вона добряче всипала і йому, і мамочці його туберкульозній, і батьку-бракодєлу. Більше б поспала — і до дідів би дійшла.
Черговий мусор питав у неї тільки про те, що бачила власними очима, попередивши про відповідальність згідно з чинним законодавством.
— Сраку свою попередь, як срати піде, — порадила йому Анжеліка, але загалом казала правду. Цього разу за нею записували, дали в кінці підписати й поїхали.
Так вона й жила з собаками та худобою, чекаючи на молодих, які зазвичай приходили в обід і приносили щось поїсти. Олеся, зараза, так і не з’явилася, проте час від часу біля воріт виникали колишні робітники — Гуменні, Льоша-тракторист, комбайнер Рома-хромой, усе просилися зайти — подивитися на пожежу.
Раз таке діло, Анжеліка забила задню хвіртку цвяхами, спустила згори Олегів карабін і притулила його до лавки. Тільки очима на нього зиркне, як нікого вже й немає. Прекрасно, навіть собак не треба спускати. Знову приїжджав той пожежник, щось йому треба було підписати, та навіть злякався заходити — передав аркуш через решітку, яку Андрій ледь поставив на місце. Отримавши підпис, пожежник так швидко здриснув, ніби в нього десь щось горить і треба терміново врятувати залишки людства.
Ще пару разів приходив Григорій — слухав, сумував й усе згадував, як весело тут гулялося ще за діда. Він казав, що хутір все одно заберуть, що все вирішено, і звав до себе — він, попри заборону свого начальства, збирався відкрити палату для наркохворих і кликав Анжеліку туди завідувачкою. Обіцяв стіл, окрему кімнату й п’ятсот гривень, але де там!
— Від тебе не то шо паства — наркомани забіжать, — сміялася Анжеліка, але всередині їй було холодно. Вона так звикла до Гюльчатай, так звикла… Як, вона казала, її звати? Лелека чи щось таке. Відлетіла наша Лелека, час і їй кудись збиратися.
А потім, зовсім зранку, ще тільки Будьоний дав сигнал півню Дзьобі, що час вже кукурікати, до воріт під’їхало кілька великих машин й звідти висипали такі суворі чоловіки, що Анжеліка, перш ніж спитати, хто такі, собак поприв’язувала, аби не постріляли.
Наперед вийшов той лисий, з перев’язаною ногою та чорною паличкою. Й Анжеліка все зрозуміла. Для порядку вона сказала, що їм треба знайти в селі велику двоповерхову хату з червоної цегли й білими рамами вікон — там спить господар, але відразу по тому пішла збирати речі.
Там і збирати-то нема чого — одна сумка, пара залізних круглих коробок з фотографіями й скатка старих афіш, де вона в куточку стоїть, але ж стоїть! Вона віднесла від гріха подалі ту гвинтівку — замкнула її в сейфі, розцілувала всі фото в дідовій спальні й тричі перехрестилася на святу Варвару над главнем.
Машина приїхала, звідти вийшли перелякані Андрій зі Світланою, знову з’явився той лисий, а його суворі хлопці зняли ворота й викинули їх подалі. Анжела мовчала, як риба об лід. Мовчала, коли лисий наказав показати наслідки пожежі — відвела, показала. Мовчала, коли попросив кави, і побільше. Хоч попросив, не наказав.
І знову малий зі Свєткою сиділи на терасі, і знову на товар був купець. Анжеліка так злякалася, що навіть не попросила нікого з тих похмурих хлопців допомогти з тацею. Приперла, дала дівці, хай вже висока поставить усе як треба. Сперлася на велику хату й лишилася — лисий тільки покосився, нічого на це не сказав, посьорбав з чашки, додав цукру й почав:
— Значить, ваші… посередники… По них відбій, справу ведемо напряму. Наша пропозиція, у світлі ваших останніх подій, сто п’ять тисяч. Але! Питання квартири знято. Тільки сто п’ять.
— Так він же ще не вступив у права успадкування, — тихо сказала Світлана, трохи висунувшись уперед. А малий мовчав, дивився на руки. От молодець дєвка, шо є — то є. Не пропаде наш бовдур, якщо буде її слухатися.
— А Андрій Олегович вступить у права успадкування сьогодні ж. Деталі вас не обходять, нам треба закрити все швидко. Якщо ми домовимося, звичайно…
— А якщо ні? — Світлана подивилася на лисого з викликом. — Якщо я оприлюдню цю історію, з усіма...
— Не вийде, — м’яко, але впевнено заперечив той. — Пан Соколов уже в курсі подій, сюди незабаром зайдуть іноземні інвестиції, тоді приїдете і буде про що писати.
— Сто п’ять тисяч чого? — спитав Андрій, і обидві присутні жінки подивилися на нього із жалем — куди ти лізеш?
— Умовних, скажемо так, одиниць, — відповів лисий з посмішкою, випив з чашки й різко ворухнув кутиками рота, ніби дорогий розчинний «Якобс» йому не до смаку.