— А якщо сто п’ятнадцать? — Малий вже просто не приховував своєї дурості, і завгоспка підняла очі, щоби цього не бачити.
— Ні. Сто п’ять — наша фінальна пропозиція. З усім — техніка, земля, оренда, договори з контрагентами. Ви вступаєте в права успадкування сьогодні. Їдете з супровідниками до Миколаєва. Просто зараз у банку «Південний» підписуєте всі папери у нотаріуса. Отримуєте в окремій кімнаті сто п’ять тисяч готівкою. Хочете — забираєте з собою. Хочете — там же кладете на рахунок. Нам збіги там… всякі… не потрібні.
— А люди?
— Персонал?
— Так.
— Це вирішуватиметься потім, потрібні фахівці з персоналу. Хоча, до передачі справ, якщо залишиться ваш представник... — Він повернувся до Анжеліки, вона посміхнулася у відповідь і повільно захитала головою. Паралельно землі, що завжди означало — ні, дорогенький, давай далі без мене.
Лисий хмикнув і перевів погляд на останнього Дяченка:
— Вирішувати вам, але це потрібно зараз.
Світлана посунулася ближче до малого, зашепотіла щось тому у вухо — він послухав, а потім повторив за Анжелікою давній, як навколишні пагорби, жест — ні. Але він адресувався тільки дівчині. Андрій сумно подивився навколо й через силу промовив:
— Добре, я згоден. Але потрібно тут… Зібрати родинні справи. Фотографії, ікони. Бабусині прикраси ще.
— Звичайно.
— Документи я вам винесу.
— Документи нам не потрібні. Ви все підпишете в банку.
— Як це?
— А отак, — широко посміхнувся лисий і знову взявся за чашку.
— Худобу тільки ж нагодуйте, — не втрималася Анжеліка, й усі присутні з подивом повернулися до неї. — Ну, корови зараз на вигулі. Їх Семен приведе… Під вечір. За свинями не прибрано. А ще ж їх годувать треба.
— Ми розберемося, — ввічливо відповів їй покупець, але ані в його погляді, ані в тоні голосу усмішки вже не було. Ну й хєр з тобою — Анжеліка пішла до себе по речі, як ти ба — за відсутніми воротами стоїть перелякана Леся, тримає якийсь кульок у руках.
— Шо таке? Храбрих слонів укололи й дали вольну? — задирливо поцікавилася в неї Анжеліка й підійшла.
— Шо там? Кажуть — продали нас?
— Ага… Особенно вас. Шо хотіла?
— Та цукерки ті твої думала вернуть, — протягнула кульок Андріївна.
— Шо, збрехала-таки, падла, за ковьор?
— Та хрін там! Ні… Не збрехала. Хоч, на церкву. — Вона повернулася до воріт спиною й швидко перехрестилася в напрямку Гришиного храму.
— Ладно, вірю. Так а нашо мені оті конфети?
— Та Свєтка ото так збиралася, як зовсім. Розрахувалася. Я думала, може, й ти… з ними…
— От нема їм чого, окрім мене, носить, — заржала Анжеліка, але цукерки взяла. Постояла, подумала:
— Ану, йди сюда.
— Ти шо? — злякалася Олеся, але зайшла.
— Слиште, покупці, — гучно звернулася Анжела до тераси, — тут є сотрудниця, допоможе вам. Свиням дасть…
— Свиням? — роздратовано перепитала Олеся, але вже пішла до тераси.
— Свиням, — відповіла їй в спину колишня завгоспка і, раптом щось згадавши, додала: — Стой.
— Шо? — обернулася кухарка.
— За собаками — глаз да глаз, дивись мені, пойняла?
Андріївна з переляку тільки ствердно похитала своєю дурною башкою, а заспокоєна карлиця пішла по речі.
Андрій зі Світланою спустилися, навантажені скарбами у наволочках. Малий подивився на дідові «жигулі» й підійшов до батькового «нісана», який стояв за курятником, завів його, відчинив багажник і почав складати туди пакунки.
— Чуєш, малий, — звернулася до нього Анжеліка, — я з вами.
Той повернувся з таким само виразом обличчя, який кілька хвилин тому був у кухарки.
— Та не бзди — до Ніколаєва, — Анжеліка розсміялася гучніше, ніж планувала, і перекинула з руки в руку сумку, бо та була важка.
Незабаром вони вирушили, пропустивши вперед одну з великих чорних машин. Анжеліка підвелася на задньому сидінні на ноги, повернулася до хутора, перехрестила спочатку його, а потім і себе, хоч хреста не було ані на ній, ані над ним.
Вони їхали мовчки, провівши очима церкву праворуч, Анжела вирішила, що не може втримати в собі весь біль:
— Чуєш, Свєтка? Ти знаєш, от шо дивно — Бог то є, то його нема! Добре, що Ігор вчадів, те ще падло. А от цей підор лисий собі в урочищі всі ноги разом з головою чому в капкан не засунув, га? От на це Бога на хватило!
Світлана тільки обернулася до неї й нічого не відповіла. Через кілька хвилин вона подивилася на Андрія, погладила його по тій руці, що лежала на ручці коробки передач, і сказала:
— Ну, може, воно й на краще. Якщо не кинуть. Але я їм не дам… Я от зараз думаю — може, ти в Київ переведешся? Я можу в декана спитати, він мені завжди допомагав. Поясню ситуацію…
— Послухай дівчину, — крикнула ззаду Анжеліка, яка уважно прислухалася до цієї пропозиції.
— І зроби навпаки? — посміхнувся Андрій, впіймавши її погляд.
— І зроби як вона каже, дятел! — з готовністю обізвалася Анжеліка й довго сміялася, бо сила справжніх жартів — у тому, що ти їх добре знаєш, але вони іноді так влучно перевертаються, що стають ще смішнішими!
Вона підклала собі під сідниці подушку, яку знайшла за сидінням, і дивилася навколо, раптом помічаючи те, що ховалося від неї за стінами хутора — штучні озера, вітряки та інші наявні ознаки того, що життя навколо змінюється. От тільки дороги лишилися такими, якими й були тоді, коли вона їхала тут уперше…
Світлана розбудила її, обережно смикнувши за коліно, і сказала:
— Під’їжджаємо вже. Миколаїв. Я так думаю… Анжеліко… Як вас по батькові?
— Та Петровна.
— Так я оце думаю, Анжеліко Петрівно, — може, ви з нами? Я вам і в Києві знайду роботу… Там теж є де… впертися.
Ні, що не кажіть, а в кореспондентці вона не помилилася — хороша дєвучка, хороша! Тільки б наш охламон це розумів…
— Ні, рідні мої, мені десь на вокзал, — відповіла Анжеліка й потягнулася, бо затерпло усе наявне спорядження. — Я тут була колись, тільки вже не помню, де він.
Вокзал знайшовся не одразу — вони довго їхали вулицями, Світлана встигла записати телефон на аркуші маленького блокнота й втулила-таки їй, попри м’який спротив. Ну, нічого, маленький папірець вантажу не переважить. Заїхали на велику площу, попереду вже стирчала характерна споруда, й Анжеліка пообіцяла собі не заплакати. Бо є речі, яких дорослі собі не дозволяють, навіть якщо вони ледве дістають дітям до пояса.
Вона вийшла, Андрій подав речі, а Свєтка, звичайно, запропонувала допомогу — квиток узяти, сумку потримати.
— Нє, мала, ти шо! Я ж усе життя в дорозі. Ти знаєш, де я була? — викрутилася Анжеліка. — Дивіться, не проїбіть гроші! — наголосила вона. І додала: — Я вас ще наберу, ще здригнетеся, — й одразу рушила до вокзалу, поки соплі не взяли верх над розумом. Почула за спиною, як завелася їхня машина, а друга, що їх супроводжувала всю дорогу, і не глухла. Вони рушили — рушила й вона, ледь стримуючись, щоб не озирнутися.
Анжеліка зайшла до вокзалу й одразу цикнула на безногого діда-жебрака, який, мабуть, працював тут ветераном і прискіпливо подивився на неї зі свого козирного місця під великим годинником — вирішив, дурень, що конкуренція приїхала.
— Не бзди, Георгій Жуков, — сказала йому вона й стала в найменшу чергу до кас.
Пересуваючи речі маленькими ногами, вона дивилася навколо й думала, куди ж їй тепер їхати. Старі й нові мрії билися в голові, змагаючись за найвигідніший ракурс, а вона стежила за речами, бо мало лі шо. От тільки коли настала її черга, з’ясувалося, що віконце для неї зависоке.
— Тьху ти, блядь, — не втрималася Анжеліка, вгледіла відро зі шваброю біля стіни, вказівним пальчиком подала знак жінці з дитиною, яка займала за нею, щоби та почекала, узяла відро й поставила під касою.
— Чуєш, сеструха! — сказала вона касирці, напрочуд легко втримуючи рівновагу на хиткій підставці. — Мені, ет саме, на самий дальній, будь добра! Тільки диви, верхні полки не предлагать, — додала, а тоді засміялася й озирнулася навколо, щоби перевірити, чи всі тут розуміють, що саме відбувається.