Прокинувшись сьогодні зранку, вона виколола собі на зап’ястку правої руки дві крапки, по одній за кожного з винуватців того, що сталося. Якби Теюттін не був спросоння й першим кинув свою сокирку, він би не лише крапку на руку поставив, а й вимазав обличчя кров’ю, аби всі бачили. Та Лилєкей таких войовничих традицій не любила, так само як і людей, що їх дотримувалися, та духів, які свого часу все це вигадали.
Три старі крапки було ледь видно, і тому вона навела і їх — стало п’ять. Треба додати ще дві, коли розбереться з цими чужинцями, потім обміняти половину піску на паперові гроші, лишити мамі, а самій іти на схід — настане зима й можна буде перебратися в Америку, де, як казали розумні люди, із золотом можна дозволити собі будь-що — купити новий красивий дім, наприклад.
А там можна буде теж полювати. Або… Або знайти собі хорошого непитущого чоловіка і спробувати жити далі. Хтозна, можливо, духи сподобляться на найбільше диво, віддячивши за те, що вона все зробила як слід. Якщо, правда, їй вдасться зробити все як слід.
Мама казала, що бабуся народила її дуже пізно, останньою з усіх своїх дітей. Та мама багато чого говорила — наприклад, що не можна потрапляти у полон і треба встигнути вбити всіх своїх дітей, а потім себе. Лилєкей з дитинства боялася цієї розповіді, а тепер… Тепер їй може допомогти тільки велике диво, якому раптом буде діло до жінки, яка не вгледіла хлопця з довгим чорним волоссям.
Сьогодні був третій день з того моменту, як вона пішла з дому. І Лилєкей вирішила, що знову залізе на сусідню сопку, з якої добре видно не тільки селище, а й пагорб, на якому вони завжди ховали своїх людей. Нехай вона й дещо посприяла смерті Теюттіна з Роптином, але треба хоч здалеку подивитися на похорон — так годиться.
Вона покурила вдосталь, бо на вершині хтось раптом зміг би побачити дим, і вирушила до свого оглядового майданчика. Пересвідчившись, що ніхто не зайняв її місце, Лилєкей залягла в невеличкій западині й зняла приціл із гвинтівки. Спочатку розшукала свій будинок — із труби йшов дим — що ж, добре, хоч із мамою все гаразд. Що вона зараз робить? Ріже юколу на обід чи смажить коржики на нерп’ячім жирі? Мама вже давно майже не ходить, але по хаті пересувається, призвичаїлася.
Лилєкей сумно видихнула й посунула приціл трохи вліво, знайшла вагончик родичів Роптина — там теж тихо. Але біля яранги Теюттіна було людно — схоже, вона все правильно розрахувала й саме зараз його готують до поховання. Мабуть, його якраз вбирають у найкращу кухлянку, збирають у мішок усе необхідне в дорогу. Потім покладуть поруч найкрасивіший спис і почнуть кружляти навколо тіла й ричати, удаючи, ніби вони не люди, а ведмеді — Теюттін поважав старі ритуали і його проводжатимуть як слід.
За кілька годин втомилася навіть мошка, якій важко було втримуватися на вершині, але Лилєкей усе лежала і чекала. От нарешті маленькі плямки почали виходити з яранги. Винесли тіло, вклали його на возик і потягли вздовж води наліво — там їм буде простіше піднятися до традиційного місця поховання — невеличкої сопки, схожої на тюленя, який нахилився до води.
Церемонія зникла з очей і з’явилася вже на плоскій і широкій вершині сусідньої сопки. Лилєкей підібралася, ніби зменшуючи площу тіла, — її не мали тут помітити. Сонце світило в спину, тому відблиску прицілу там не помітять.
Розмістивши тіло, люди почали збирати хмиз для вогнища. Скориставшись паузою, вона ще раз перевірила вагончик родичів Роптина — там і досі жодного руху, жодної людини. Мабуть, малого таки повезли до рідного селища, а не стали ховати тут. Що ж, так правильно, і вона відчула повагу до родичів померлого — добре, коли люди роблять не так, як їм простіше, а так, як треба. Молодці.
Ще за годину навколо останнього багаття Теюттіна почали бавитися — боролися, бігали одне за одним. У такий спосіб люди намагаються підняти собі настрій і хоч якось обігнати смерть, навіть чужу.
Нарешті там вгамувалися, зібралися біля купи хмизу й підпалили її. Так пішов у верхній світ воїн Теюттін, і Лилєкей знову відчула повагу до ворога, що став крапкою на її зап’ястку, — боги й духи часом роблять страшні речі, стикаючи людей між собою, неначе діти, які бавляться з фігурками костяних оленів і ведмедів. Але врешті-решт усім випадає дорога у верхній світ, і добре, коли все це відбувається правильно, з повагою.
Восени, у святий день Тентик, люди зберуться й пригадають усіх, хто пішов за останній сезон, і її Омрина теж. Згадають востаннє, щоби відтоді забути назавжди. Ну, принаймні так казала стара віра, але хіба собі заборониш?
Лилєкей розмовляла з сином постійно, вона не збиралася слухатися тієї старої віри, яка накоїла їй стільки поганого. Вона вкотре пообіцяла йому, що два останніх учасники того клятого полювання отримають своє, і збиралася вже відповзати задом з вершини, як раптом їй упала в очі дивна хода однієї з фігурок, які залишали вогнище, вирушаючи вниз, до селища. Вона дістала приціл, ще раз придивилася — так, останнім шкутильгав чоловік, що припадав на праву ногу. На дерев’яну ногу.
13
Юра був з тих, хто на своє старе ім’я майже не озивався. Вона пам’ятала ще з дитинства, що молодшого батькового брата звали Уа-Уа — він, мабуть, багато плакав у дитинстві. Потім молодий дядько надовго зник в експедиції, а повернувся вже Юрою і тільки Юрою. Може, старе ім’я його дратувало, а може, він просто звик до нового.
Дядько оселився в місті й надалі працював помічником у розвідці, поки не повернувся з експедиції без ноги. Довго лікувався, а далі вже нікуди не їздив і сидів у конторі. Дружина його покинула, пішла з дочкою за одним балакучим геологорозвідником, а він лишився. Лилєкей пам’ятала, що після того Юра працював на закупівлі хутра, допомагав з перекладом, якщо зі здобиччю прийшов хтось іздалеку, а потім його взяли до військкомату.
Минали роки, він так і шкутильгав своєю дерев’яною ногою, час від часу вони перетиналися в місті, але випадково. Аж поки не настала та зима, коли скажена хуртовина ревіла місяць без перерви. Лилєкей тоді полювала сама й ледь не вмерла від голоду, її випадково знайшли геологи, які вперто пробивалися крізь завірюху до берега. Вони взяли її з собою й дотягли-таки до міста.
Після того як її виписали з лікарні, був потрібен час, аби оговтатися, і Лилєкей лишилася пожити в Юри. Але хуртовина все не припинялася, робити в бараку було нічого, і так сталося, що одного разу вони прокинулися разом. Таке трапляється — мерзлота пливе влітку, так само того разу попливла і вона.
Мама, дізнавшись про це, була дуже рада — нарешті вдома міг з’явитися чоловік, причому не чужий, але малий Омрин тоді дуже гучно розсміявся. Мабуть, йому здавалося, що старий чоловік з дерев’яною ногою не підходить його хоробрій матері, яка краще за всіх стріляє й нічого у світі не боїться.
Ось так і сталося, що Лилєкей з Юрою зустрічалися тільки в місті, кілька разів за сезон, коли вона здавала хутра. Родина знала про це — мама тихенько собі буркотіла, а Омрин і досі вважав, що це зайве, але деяких речей дітям ніколи не зрозуміти.
Юра дуже рідко з’являвся в селищі, і тепер, коли він раптом опинився на похороні, Лилєкей дуже здивувалася. Повернувшись до намету, поївши й удосталь накурившись, вона зібралася було вийти на дорогу й почекати Юру там, але потім зрозуміла, що це зайве, її обов’язково побачить хтось інший, а за нинішнього стану речей це небезпечно.
Тому вона вирішила лягти спати, а зранку вже йти до міста й спробувати знайти Юру десь біля його барака. Закутавшись у кухлянку, вона не вперше подумала про те, що краще б усе це сталося взимку — у темряві вона б швидко розв’язала всі питання й зникла б на тому березі…
Прокинувшись, вона довго міркувала з люлькою, а потім попрямувала до місця, де було закопано половину їхнього золотого піску. Візьме з собою, попросить Юру поміняти його на гроші та віддати мамі — це буде простіше й надійніше, якщо щось піде не так. Вона знайшла банку, висипала її вміст у мішок і пішла зворотним шляхом, старанно оминаючи місця, у яких її могли б побачити з дороги.
У місті було тихо — коротке літо добігало кінця й усі, хто міг, займалися сезонними справами. У тому провулку, де до неї причепилися бічі, цього разу анікого не було. Натягнувши комір кухлянки на голову, вона повільно йшла вулицею, виглядаючи людей. Мабуть, про її справу тут чули, чужі сюди потрапляли рідко.