А поки що найзаконспірованіша наша метеостанція на півдні Ґренландії зазнала нападу якоїсь жалюгідної жмені ескімосів та данців. На Землі Франца-Йосифа інший наш об'єкт «Гольцауге» самоліквідувався. Особовий склад отруївся м'ясом білого ведмедя. Довелося евакуювати всіх. І це напередодні операції! Тепер на нас лягає потрійне навантаження».
Вони обладнали свій спостережний пункт на горбі в глибокій сніговій подушці з підвітряного боку схилу, зверненого до німців, за сотні метрів від місця, де постав жаданий об'єкт.
Солідний сніговий карниз, що навис над підвітряним схилом, десантники про всяк випадок обвалили, хоча зробити це було нелегко: діяли вони тепер на виду у фашистів. На щастя, небо знову стало сірим, сонце зникло, а згори посипався повільний, лапатий, якийсь оперетковий сніг. Це й дозволило їм вирити нору, діставшись до скельного гребеня-основи. Передню частину завісили запоною, потім звели снігову стіну з лазом. Зовні лаз привалили сніговою плитою. Вирівняли склепіння, зміцнили стіни, утрамбували сніг. У стінах зробили ніші для свічок. Підлогу застелили шматками брезенту, — старшина дуже журився за загиблими у торосах оленячими шкурами, вони ще й як знадобились би зараз. А якби сюди ще й лапника — був би повний комфорт...
— До дідька, перетерпимо! Не з аристократичного клубу. Жируєш, Хомичу. Забув минулу зиму? Як ми «загоряли» в тій «пекельній горлянці»? — озвався невгамовний Назаров.
— Нічого я не забув. Як звідтіль видряпалися — тільки ми й пам'ятаємо... Ребра німчура таки порахував нам... Але й ми нічого собі, дали йому здачі так, що він на хвилинку забув, де в нього ґудзики на штанях... А тут що?.. Тісно? Зі «стелі» капає? Зате в теплі!
Щербо з Байдою не відходили від амбразури, вдесяте і всоте оглядали абверівське лігвище, скрупульозно вивчали звички його мешканців та навколишній ландшафт. А десь глухо рокотали водоспади, з піку Фолкнет долинало сумовите виття хуртовини та зрідка чувся пружний протяжний гуркіт обвалів.
Висота над рівнем моря не більше трьохсот метрів, а літо геть не відчувається. Холоднеча, вітер. До метеостанції кілометрів два з гаком, до цих — з кілометр... Ми саме контролюємо їхню стежку між метео- та радіостанціями. До стежки три сотні кроків. Вони її навіть порожніми діжками з-під соляри розмітили. Лід засипали гравієм, мокрі брили цієї мішанини з каменю та зледенілого бруду навіть на тлі навколишніх скель видаються чорними. Отже, діжки не демаскують, з повітря не угледіти. Все врахували, гади...
Щербо вдивлявся в скелі, в льодовик, який звивався перед ним широкою смугою, прикрашеною кількома темно-сірими моренними борознами. Великий глетчерний[5] басейн породжував моторошні відчуття: перше враження було таке, що це величезне крижане страховище повзе просто на тебе.
Льодовик мав складний рельєф. Льодове поле було майже гладеньким з поодинокими, чітко окресленими радіальними розломами, усе це добре проглядалося з усіх чотирьох боків, відтак непоміченим до нього наблизитися не можна було. У північно-західних верхів'ях, кілометрів за три, тіло льодовика на великому просторі перетинали глибокі шпарини. Трохи східніше на перегині ложа виднілося багато поперечних розломів.
Ще далі від скель відокремлювали глетчер стрімкі уступи льодоспадів, суцільна хаотична система розтягування й сколювання. Звідси помережане тріщинами тіло льодовика схоже було на зморшкувату шкуру носорога. Щербо знав, що на подібних льодоспадах загальна площа шпарин у багато разів більша за площу монолітної криги. І ще він знав: у товщі льодовика існує прихована від очей ціла система порожнин і тунелів. Вода, стікаючи по розломах, промиває в кризі глибокі, подеколи на всю товщу льодовика, колодязі, накопичується в порожнинах, закручується у вимоїнах. Затягне такий «льодовий млин», і... Від самої думки про сутінок крижаних підземель по спині пробігли дрижаки.
Так чи так, північні та північно-західні підступи до станції неподоланні. Це найнеприступніші, найнебезпечніші ділянки, і форсувати їх — божевілля. Тим паче — швидко.
От завданнячко, дідько б його взяв! Жодної зачіпки.
12
«Перед нами на десятки кілометрів стелиться дике холодне узбережжя. Гірські піки похмуро здіймаються над затокою, а частокіл неприступних нунатаків[6] схожий на середньовічні кам'яні фортеці. З роками мене дедалі більше охоплює майже забобонний острах перед силами природи, приходить розуміння того, як мало важать люди в цьому холодному краї. Раніше цього не було. Навіть у Гімалаях! Зараз, коли я дивлюся в небесний простір, заповнений хаосом метушливих хмар, чую ревіння припливу або гуркіт водоспаду, стає якось незатишно. Ти загублений у льодах, жалюгідний і нікчемний, а довкруж усе величезне й чуже... І здається, немов хтось згори стежить за тобою. Бог?.. Мимоволі згадуєш Гете. Або ще когось похмурого та урочистого. Може, старію?..»