«Досі ніколи не спадало на думку, що тиша може бриніти, — її можна слухати. Тут її починаєш сприймати не як відсутність звуків... Мовчанку Півночі передати неможливо — безмовні скелі й крига, так, наче перед брамою потойбіччя, коли починаєш чути прискорене биття власного серця, схлип легень, хрускіт суглобів та шийних хребців. Німота, яка звучить! Під впливом цього млосного відчуття мозок перестає нормально працювати. Людина не витримує. З'являється нестерпне бажання відчинити двері кудись, все одно куди, проте побачити щось інше, окрім білого простору, все одно що... Тиша може позбавити розуму, а може і вбити.
Чарівливі привиди тиші ведуть углиб полярної пустелі під прихисток великого Мовчання. Вони обіцяють тихий і безболісний перехід межі... Вони обіцяють Спокій. Так полярні пілігрими зникають у сонному дурмані. Зникають без сліду... в білому ворушкому мороці...»
— Дивися! — раптом хрипко прошепотів старшина. — Загусло мастило в каналі затвора. Протри насухо... гасом... Німці помилок не пропускають.
Щербо трусонув головою, намагаючись відкинути сонне запаморочення. А німці вже, мабуть, накреслюють нас на планшетах... Ні, вони нас засікти не могли. Кави хочеться... міцної, гарячої. Люди мають бути серед людей, спати в теплі, ходити по-людськи, а не рачки та із страховкою.
Пересохло в роті. Він зрозумів, що перестав «тримати холод». Організм вимагав калорій, а порожній шлунок відповідав судомним клекотанням.
— Ех, каші б гарбузової... гарячої, га?! — повернув його до дійсності голос Цвяха.
— Псих, — по-філософському констатував Ткачук.
Думки збігали, рвучись, мов паперові смуги. Каші гарбузової... от що то є український загін!
— Зосередитися! Зібратися! — прикрикнув він на себе. Втомлено примружився. Розпорядок дня ми вивчили. В кожному разі тих, хто на видноті. Змінні радисти назовні носа не вистромлюють. 4.00 — підйом — служба кухарняного наряду. 5.00 — підйом чергових та днювальних. Завидки беруть, коли вони на хвилину вискакують з паруючих дверей. Зажди, сволото! 5.15 — підйом денщика та командира. Такий собі пещений обер-лейтенант. Навіть звідси його постава видає прусака. 5.30 — підйом усього особового складу. 5.45 — фіззарядка. Гигочуть, мов жеребці. Весело їм. Упевнені в своїй невразливості. Нічого, нічого... 6.00 — сніданок. До них досягав солодкий запах свіжовипеченого хліба. В такі хвилини обличчя у всіх кам'яніли, погляд ставав відчуженим, і в очах горів голодний блиск. Старшина роздав по два сухарі кожному, й у їхній похмурій сирій норі запала зосереджена мовчанка.
Лють особисто в майора Щерба, викликала ранкова перевірка, що провадилася о 6.15. Куди вночі могли щезнути ці льодові гренадери? В яку самоволку могли злиняти там, де до найближчого борделю було щонайменше сімсот кілометрів? Хіба що на побачення до Снігової королеви підскочити. Вони ж... педанти! А фельдфебель у них — вовкодав. Стружку знімає — навіть сюди чутно. Горлає на весь архіпелаг, шкода, слів не розібрати...
6.30 — 7.00 — прибирання, чищення зброї. Потому півгодини нікого не видно. Напевне, якісь політзаняття влаштовують, чи що. Цікаво, які вони теми проробляють? «Хорст Вессель проти Іуди» чи «Націонал-соціалізм — щит проти всесвітнього жидо-більшовицького заколоту»... Сволота! Щербо втретє піймав себе на зловтішній дитячій погрозі і з досадою подумав, що це свідчить про його розгубленість. І тут його затопила та втома, що виникає лише поряд зі смертю.
Одне він знав твердо, і те підказував досвід: коли так важко і складно, не можна діяти за домашньою логікою. Вона кличе щонайскоріше вертатися додому та не злазити з печі. Але... Нам треба розтрощити це абверівське кубло. До того ж при цьому бажано залишитись живими. Хоч кому-небудь... Щоб доставити трофеї до своїх. Отже... необхідно устругнути божевільну штуку. Слівце яке вихопилося — божевільна штука! Отож те, що мусимо зробити, — божевілля?.. Розраджує якось.
Однак Щерба заспокоювало те, що на обличчях бійців не було ні занепокоєності, ані хвилювання. Немов вони гуртом зібралися на недільну прогулянку. От лише шлунки порожні буркотять. Кажуть, людина ніколи не звикне до небезпеки. Але ще кажуть, що її чуття так само необхідне, як біль, хвилювання, страх. А вони зуміли, навчилися жити поруч з небезпекою — ставитися до неї так само, як ставиться ремісник до непіддатливого матеріалу, математик до складної теореми, орач — до твердої кам'янистої землі, яку необхідно обробляти. Боже, як ноги мерзнуть...